Розділ «Епілог»

— Ви користуєтесь умовностями. Це заборонено. Кінчайте! — гаркнув розгодований прапорщик.

Але час, відведений на побачення, уже й так скінчився. В таких побаченнях вони не мали права навіть доторкнутись одне до одного. Лише очі їхні надолужували те, що було заборонено для рук — очі їхні не відпускали одне одного, вони тепер нестимуть у собі кожну рисочку, кожен рух. І навіть звуки їхніх голосів зробляться приступні для очей. Тільки це втішатиме до наступного побачення — цього разу вже в засланні.

Коли залізні двері ковтнули Оксану, Микола надовго залишився сам на сам з її останніми словами. Те, що поза концтаборами знали майже всі, до політв'язнів приходило лише через побачення. Тут наглядачі були безсилі. Отже ясно: щоб не сталося паніки серед киян, одразу ж після катастрофи їх вигнали на першотравневу демонстрацію. Навіть школярів. А Конопляник… Хто ж не знає, що в Першого є син — наркоман. Це його називають Конопляником…[7]

Вже сутеніло, коли Нечипорук повертався з побачення до казарми. Накотилася думка: треба писати прокуророві — вимагати реабілітації. Адже ж сталося саме те, від чого він застерігав.

Тим часом на вечірньому небі з'явився вогнистий слід — знову десь упав метеорит. Здавалося, на блакитній спині Матері-Землі засвітилася кривава смуга від космічного батога.

Космос день при дні хльоскає Землю своїми полум'яними батогами, щоб нагадати: ось і ти, блакитна небого, отримала в дарунок від Зоряного Батька полум'яну колісницю, якою колись пишався твій старший брат Фаетон. Чи зумієш їздити на ній?

Думай, думай, Земле! Тобі на роздуми лишилося так мало обертів довкола Батька.

Ця думка витіснила бажання писати прокуророві — писати треба так, щоб почуло людство.

Київ — Нью-Йорк. 1962 — 1989

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!