Розділ «24. Земля кличе»

Чахо потупився, гострі дитячі плечі схилилися, строгість Миколиного запитання його налякала.

— Так тебе називають усі люди на острові. Тебе і твого батька. Алочі каже, що ви — наші боги.

Микола вирішив побувати на острові.

Якось увечері, коли Ечука-батько заснув, він надягнув плащ і в сутінках, ніким не помічений, приземлився серед буйної рослинності, що вкривала острів. Наблизившись до куренів мисливського табору, Микола заліг у кущах і почав придивлятися до життя перших господарів материка.

Молодий мисливець уперто крутив у долонях дерев'яну паличку, нижній кінець якої упирався в суху колоду. Над колодою з'явився сизуватий димок. Мисливець, роздмухавши невидимі іскри, розклав багаття. Поволі весь табір освітився вогнищами, бо сутінки змінилися темрявою.

Жінки патрали якогось великого птаха. За спинами жінок у трав'яних торбинках спали немовлята. І жінки, й мисливці були оголені до пояса, на поясах висіли трав'яні пов'язки…

Миколі здалося, що він уже колись бачив таку картину. А може, й справді бачив?…

Раптом усі, хто був біля куренів, упали на землю. Вони лежали мертво, непорушно, припавши до стоптаної трави. Пойняті страхом, вони й самі здавались отією стоптаною травою.

Микола спершу нічого не зрозумів. Потім він помітив постать Алочі, який повільно, надаючи кожному рухові багатозначної неквапливості, вийшов із-за дерев. На ньому було стільки блискучих брязкалець, що в Миколи зарябіло в очах.

На грудях висіла металева колба, — з того напівпрозорого металу, з якого фаетонці виготовляли свій лабораторний посуд. На голові була бронзова посудина, начищена до блиску. З такого посуду Микола за допомогою голубоокого Чахо годував дітей. Трохи вище від колби на шиї висіло кілька разків блискучих черепашок. Поміж ними зблискували якісь пластмасові пластинки. У лівій руці Алочі високо, мов скіпетр, тримав прозору посудину для вина, що її викинув Рагуші.

Микола ледве не зареготав. А може, це якийсь маскарад? Може, Алочі розважається сам і розважає своїх мисливців?..

Те, що сталося далі, ніяк не скидалося на розвагу. Не впав на траву лише один мисливець. Він був майже такий кремезний, як і Алочі. Стояв біля свого куреня, заступивши постаттю дружину з дитиною. Погляд його пропікав Алочі.

Деякий час Алочі мовчки перезирався із норовливим мисливцем. Потім погірдливо, надаючи голосові суворої твердості, запитав:

— Чому не впав перед правою рукою Біловолосого Бога?

— Біловолосий Бог не велить падати навіть перед ним, — спокійно відповів мисливець.

— Так ось чого ти хочеш! — люто гримнув Алочі. — Ти хочеш, щоб Біловолосий Бог зробив тебе своїм великим пальцем. Смерть!..

Алочі підняв бумеранг і метнув його в груди мисливцеві. Мисливець поточився і впав біля куреня. Дружина в курені заголосила, але побоялася вийти зі своєї схованки.

Алочі звелів віднести забитого до вогнища і сам розрубав тіло кам'яною сокирою. Під загрозою смерті мисливці засмажили і з'їли свого непокірного брата. Кілька запечених шматків Алочі відніс у кущі — для Біловолосого Бога.

Микола був так приголомшений цим страхітливим видовиськом, що в нього не вистачало сил ворухнутись. Він не знав, що йому робити. Вирішив порадитися а батьком…

Як бідкався старий Ечука! Він лаяв себе за надмірну довіру до Алочі, за те, що не вберіг його від найстрашнішої людської хвороби…