Розділ чотирнадцятий Телятина а-ля Дідушицький

— Натякну, — легко погодився пан Леон. — Останнім проханням Агнелі був той самий злощасний автомобіль. Річ дуже коштовна, тим більше, не всяка жінка здатна сісти за кермо. Її поява в образі механіка шокувала б публіку, чого моя донька завжди прагнула. Маєте розуміти, пане Кошовий: власна автівка в наш час — сьоме небо бажань не лише для тих, хто може собі це дозволити. Простіше купити чи збудувати будинок, аніж придбати, скажімо, «даймлер» та навчитися кермувати. Агнеля на той час мала все, крім автомобіля. Ось чому я відчув недобре.

— А тепер — не розумію.

— Бажання скінчилися, — сухо пояснив Радомський. — Можливості не вичерпалися, проте жадати вже не було чого. Без мети перед собою Агнеля, як тепер усе частіше кажуть, втрачала гальма. Або — відпускала віжки. Словом, нічого хорошого я не передчував. Вихід — дати доньці іншу мету, і я час від часу сушив над цим голову. Та має ще безліч клопотів у Бориславі, на своїх підприємствах, тож доросла донька, здатна дати собі раду, не займала голову весь час.

— Ви могли не купувати їй автомобіль.

— Ось! — Радомський тицьнув пальцем у Клима, ніби ставлячи жирну крапку в тривалій суперечці. — Ви наближаєтесь до відповіді впритул! Якби я знайшов привід відстрочити покупку, Агнеля зробила б усе, аби мати бажане в інакший спосіб! Зв’язок із тим бандитським ватажком, котрого судитимуть за її вбивство, один із них. Будьте певні, пане Кошовий, рано чи пізно той її коханець роздобув би для своєї любаски хоч «даймлер», хоч «сітроен», хоч іншу модель. До речі, я підозрюю: той прикрий зв’язок — теж мета, поставлена Агнелею перед собою. Чи може вона собі дозволити таємні зустрічі з небезпечною особою, ось так приблизно я уявляю подібну мету. І так у всьому. Словом, краще я вволю бажання доньки легально, в законний та прийнятний спосіб, аніж вона шукатиме інших можливостей. Все, давайте на цьому облишимо пам’ять про неї.

Клим кивнув. Йому нічого більше не лишалося. Тим більше що пауза в розмові заповнилася природно: подали страву.

— Пахне смачно, — мовив він, аби не мовчати.

— Не куштували раніше? Це — телятина, за особливим рецептом. Не скажу, що їм це щодня, просто м’ясо а-ля Дідушицький [38] нині у вечірньому меню мого кухаря.

— Як ви сказали?

— За рецептом від графа Дідушицького, — пояснив пан Леон. — Я мав честь знати його особисто. Він був маршалком Галичини, а я лиш починав у Бориславі, закладав своє перше родовище. Не брехатиму, друзями не були. Та якось, незадовго до його смерті, граф влаштовував прийняття. Був за життя відомим меценатом, залучав до цієї справи заможних людей. І там подали цю страву. Не всяка шляхетна особа наважиться дати м’ясу власне прізвище, він сам тоді так сказав. Чи приблизно так, уже не пригадую. Але відтоді я затявся, кухарі зрештою роздобули рецепт, тому пригощайтеся.

Клим зацікавлено глянув на страву, викладену на тарелі.

— Кажете — роздобули. В чому секрет?

— Мигдаль, — коротко відповів господар.

— Прошу?

— Перед тим як класти на розігріту пательню, шматки телятини розрізають та вкладають туди мигдаль. І ще особливість — мед, його змішують із соком цитрини й додають час від часу, поки м’ясо пропікається.

— Солодка печеня?

— Та вже куштуйте, бо я ж не готую! Так питаєте, ніби я є кухар!

Якийсь час чоловіки віддавали належне страві. Першим тарілку відсунув господар, промокнув губи серветкою, зручніше вмостився на стільці.

— Пані Богданович рекомендувала прийняти вас, бо маєте якийсь стосунок до того, що сталося з Агнелею. Назвала вас людиною, котра не кидає слів на вітер й здатна зберігати чужі таємниці. Я вас слухаю.

Кошовий теж відсунув тарілку.