Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

І з’явився на урочистому обіді 10 травня в гусарському вбранні: зверху венгерка, куртка з високою талією, що підкреслювала його парубоцьку поставу, — з нашитими впоперек шнурами, знизу — вузькі штани, напіввідкриті черевики — легкий, зручний і елегантний європейський одяг. Красивий і, головне, — молодецький (а себе він попри монарший титул все ще вважав молодиком, парубком хоч куди, бравим, як руські казали, парнем).

Зашушукалися дворяни й бояри у своїх каптанах, ферязях, охабнях, у важких довгополих шубах, тяжких улітку. У них ні нахилитися, ні ворухнутися, тож сиділи за столами — ще й у хутряних шапках, — як наче по кілку проковтнувши. А цар у своєму гусарському вбранні був легкий на підйом, моторний і швидкий. А що не руське то вбрання, не царське — його не хвилювало. Чи не все одно, у що він вбраний, головне, аби в тому вбранні йому було добре — все інше не суть важливо. Все одно він буде вести Московське царство до Європи — хай звикають. Він хоч і цар, а до нього запросто може будь-хто підійти і висловити йому свої претензії чи побажання, чи скаргу. Тож чому він має вбиратися, як опудало городнє? І потім, у травні місяці паритися в шубі соболевій — бовван-бовваном!

І цариця Марина Юріївна за тим же історичним свідченням була не в руському вбранні, як то годилося за тамтешнім звичаєм бути російській цариці, а у своєму звичному їй і любому польському.

Основою руського жіночого костюма була довга сорочка (все та ж рубаха, що й у чоловіків), а поверх неї — у знатних — ще одна. Рубахи мали довгі вузькі рукава з прорізами для рук і називалися довгорукавними.

Поверх другої сорочки — шушун, довгий, майже до підлоги сарафан, що саме тоді входив у моду, вузький, який не мав зборок і розширювався у подолі за рахунок бокових клинів. Шушун мав широкі плечики і неглибокий виріз на грудях (а Марина, як на біду, любила широкі вирізи на грудях) і на спині. До нього позаду пришпилювали висячі (фальшиві або відкидні) рукава, у які ніколи не продівали руки.

Шушун знаті був звужений донизу. Верхній одяг руського костюма одночасно слугував і парадним одягом. Це був літник — накладне вбрання довжиною до п’ят, що дуже розширювалося донизу — за рахунок вшитих бокових клинів. Широкі, схожі на дзвони рукава були досить довгими, тож доводилося модницям тримати руки зігнутими в ліктях, щоб кінці рукавів не волочилися по землі. До літника пристьобували невеликий круглий хутряний — зазвичай бобровий — комір. Його фарбували в чорний колір, щоб підкреслити білизну і рум’яна лиця.

І звичайно ж неодмінна шубка з довгими відкидними рукавами. Руки просовувалися в прорізи в полах шубки, вище талії. До шубки пристьобували круглий хутряний комір.

Із взуття — чоботи якого-небудь яскравого кольору з високими — до десяти сантиметрів — каблуками. Чи й черевики з оксамиту, парчі, шкіри.

Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.

З головних уборів заміжні жінки носили повойник, по­критий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника — незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.

До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...

Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів — іспанських, італійських, французьких, — не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй — як і гусарський костюм Дмитрію — швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.

І московити сприйняли це — польське вбрання цариці — як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.

І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися — хоча б зовні, з дипломатичним етикетом — місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.

Може, це не так уже й важливо, які плаття зодягати цариці, руські чи польські, — але й це відіграло свою роль, адже московити були ревниві і чи не вороже ставилися до тих, хто у їхньому домі не дотримувався їхніх звичаїв. Комусь це ще можна було й пробачити, але тільки не Марині Мнішек, яку московити охоче вибрали собі на царицю, що на Московії завжди вважалася матушкою всього народу, царицею-заступницею.

Святковий обід 9 травня 1606 року в Кремлі явно не вийшов урочистим.

Московські бояри та дворяни, як і інші служилі люди, на тім обіді почувалися ображеними — ледь чи не скривдженими.

По-перше, у день Миколи весняного не треба було затівати весільних учт з танцями, «мусікою» і співами, по-друге, цар і цариця все ж таки мали подавати добрий приклад своїм підданим, а по-третє, ті чвари, що їх затіяв пан посол і продовжив пан воєвода (і це — батько молодої), і геть зіпсували їм святково-урочистий настрій і перетворили невимушену радісну веселість на тяжку повинність, коли вони почувалися на царському обіді в кремлівських палатах і геть чужинцями...

Зате гості — поляки — веселилися і гуляли на всю широту! Чи не напропале, як ніби то був останній у їхньому житті святковий обід. Гуляли за відомим принципом: пиймо-веселімося сьогодні, а що завтра буде, то завтра те й покаже. Сьогодні свято, а завтра хоч і потоп!

Яств — різноманітних і вишуканих, але в більшості не руських, незнайомих московитам, — було вдосталь, хмільного питія — не міряно (слуги лише встигали його підносити). Не вгавала музика, старалися танцівники і співаки — весело було розвесело! І сам цар був у просто-таки пречудовому настрої, їв і пив, проголошував за гостей заздравні тости, жартував, сміявся (цариця, правда, сиділа мовчазно і була стримана, все ніяк не могла забути вибрик рідного батька, але на неї ніхто не звертав уваги) і заохочував до веселощів своїх гостей.