Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— То це, типу, не відрядження? — розгубилася Аліна. Вона виявилася не готовою до такого повороту.

— Ну, це не відрядження… — Тимур не хотів, щоб дружина знала, що француженка заплатить за авіаквитки, — але переліт мені оплачують.

— Чудово! На решту в нас із тобою вистачить, — вона наголосила на слові «нас».

— О’кей, але я не знаю, коли повернусь, — насторожений несподіваною піддатливістю дружини, чоловік інстинктивно опирався.

— Нічого. Просто час від часу виходь на зв’язок, добре?

Погляд Тимура став ще більш підозріливим:

— Що з тобою? Ти наче виганяєш мене.

Аліна притулилася до чоловіка й удавано сердито відрізала:

— Не кажи дурниць!

— Тоді що змінилося за півдня?

Жінка зітхнула:

— Я згадала тебе… таким, яким ти був восени 2009-го… яким повернувся з Чилі, — вона торкнулася пальцями волосся за Тимуровим вухом, скуйовдила пасма, знаючи, що йому подобається, коли вона так робить, тягнучи час, щоб придумати переконливу причину. — Я не уявляю, що трапилося під час того відрядження, але пам’ятаю, наскільки ти змінився, і тому розумію, що в Чилі, напевно, відбулося щось дуже важливе. Сьогодні зранку я подумала, що, мабуть, тобі варто поїхати. Я хочу, щоб ти поїхав, але не лише для того, щоб виправити те, що ви недоробили 2009-го. Я хочу, щоб ти поїхав і знайшов себе. Повернув себе.

Тимур відсторонився, опустив погляд у підлогу. Що він може змінити? Що вони втрьох здатні зробити? Вони уявлення не мають, яким чином психоістота повернулася до матеріального світу. Із чого взагалі почати? Як і з чим боротися? Запитання градом стукотіли в голові, але приглушеним монотонним тлом до них звучала фраза Лаури.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

Зрештою одного разу їм удалося.

— Якщо ти справді хочеш їхати, то знай: я не стримую тебе, — повторила Аліна.

— Я не хочу, — Тимур підняв голову. Аліні не сподобалися його очі: вони потемніли, зі світло-сірих ставши брудно-бірюзовими. Раптово їй здалося, що вона зазирнула в підводну частину айсберга, у надрах якої покоїлися спогади про події в Атакамі та ще багато такого, чого Аліні краще було не знати. А ще в очах вона побачила, що Тимур справді не хоче летіти, і на мить, на мікроскопічно коротку мить у її голові промайнула юродива думка «а може, краще АТО?», яку Аліна тут-таки прогнала. Тимур договорив: — Я не хочу, Аліно, але я мушу.

ХXIV

Субота, 17 січня, 15:22 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»