Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Київ, Україна

— Він не прийде, — прогудів Ріно замість привітання.

Ґевал, неприродно рівно тримаючи спину, сидів у кріслі біля вікна, що виходило на вулицю Вадима Гетьмана, та зосереджено читав Біблію.

— Я знаю, — Лаура дістала з бару банку «Seven Up», завалилась на ліжко й увімкнула планшет. — Що будемо робити?

Ріно не відповів, поринувши у Святе Письмо. Жінка крадькома спостерігала за ним. Здоровань не припиняв дивувати. Сьогодні Лаура вперше побачила його в окулярах. Ріно Хедхантер — в ОКУЛЯРАХ! Як там казав Тимур? Дивні діла Твої, Господи. Дивлячись на білий комірець, дротяні окуляри, акуратну чорну Біблію, розгорнуту на колінах, та основне — на зосередження, із яким ґевал учитувався у священний текст, француженка не знала, як позбутися гнилого відчуття, що все навкруги є якоюсь хибною, неправильною реальністю, паралельним Всесвітом, у який її закинуло після дзвінка Антоніо Арреоли. Невідь-чому це відчуття дратувало. «Вчора ввечері готовий був надерти задницю Тимуру, а сьогодні вдає із себе святого та безгрішного. Так не можна», — подумки обурювалась Лаура.

— Який сьогодні день? — вдаючи, наче не помічає, що Ріно весь у читанні, спитала Лаура. Здоровань не відреагував, тож жінка відповіла сама собі: — Субота, — і продовжила вголос міркувати: — Тоні, напевно, відпочиває, хоча…

Вона відкрила Skype. На її подив доктор Антоніо Арреола був у мережі. Лаура Дюпре зателефонувала, й еквадорець відповів на виклик:

— Hola, amiga!

Арреола був у вим’ятій футболці й зі скуйовдженою шевелюрою, але чисто виголений, якщо не брати до уваги акуратно підстриженої борідки. Зліва на щоці лишився білий слід від крему для гоління.

— Доброго ранку, Тоні! Я не рано? Котра у вас година?

— О пів на дев’яту.

— Пробач, якщо розбудила.

— Усе гаразд, я сьогодні вночі вперше нормально виспався.

— О!

— Так. Ситуація нормалізувалася. Я саме мав намір тобі зателефонувати.

— Круто! Рада, що все добре.

— Ага. Вчора з вулиць прибрали бронетранспортери та військових. Поліція поки що не послаблює патрулювання, копи — на кожному перехресті, проте вбивства припинилися. Із понеділка мають відкрити школи. Місто помалу повертається до нормального життя.

— А як твої пацієнти?

— Коли ти востаннє телефонувала? — Антоніо Арреола наморщився, пригадуючи. — У вівторок, так? Із того часу померло чоловік сорок-п’ятдесят. Щиро кажучи, посеред тижня я просто збився з рахунку. Ми намагаємося якось полегшити їхній стан, але все марно. Решта — без змін.

— Отже, в Інституті залишається приблизно дві сотні «сутінкових»?