Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— На зв’язку. — Лаура відклала планшет, сіла на ліжку та повторила запитання: — То що ми робимо, здорованю?

Той торкнувся вказівним пальцем якогось місця на розгорнутій сторінці та зачитав:

— Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам, бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає, — знаходить, а хто стукає, — відчинять йому[47], — Ріно поправив окуляри і зиркнув на француженку. — Просіть і стукайте… Тут не сказано, у що конкретно стукати.

— Ріно, я думаю, Господь мав на увазі двері.

Ґевал ледь схилив голову та насупився.

— Тоді я постукаю його головою у двері. Ходімо, — він відклав Біблію на столик, що стояв біля вікна, і підвівся. — Треба витягти впертюха силоміць. Без нього нічого не вдасться. Ті вилупки з Еквадору не нас із тобою шукають.

Лаура хотіла сказати, що це марно, вони тільки налаштують Тимура проти себе, але збагнула, що Ріно її не послухає. Чоловік почав одягатися. Натягнув светр, узув кросівки та простяг руки по жилетку, коли на тумбочці обабіч ліжка дзеленькнув телефон. Здоровань підняв слухавку.

— Пане Ґроббелаар? — із трубки долинув жіночий голос.

— Це я, — рикнув південноафриканець.

— Я телефонувала до вашої компаньйонки, пані Дюпре, але її, схоже, немає в номері.

— Що сталося?

— На вас чекає людина біля лоббі-бару. Тимур Коршак.

— О, — кумедно склавши губи трубочкою, Ріно зиркнув на Лауру. Підморгнув. — Зараз ми зійдемо.

Ґевал поклав трубку.

— Що там? — нетерпляче спитала француженка. — Це те, що я думаю? У когось за ніч прокинулася совість?

Хедхантер тріумфально вищирився:

— Він чекає в холі внизу.

XХV

Субота, 17 січня, 15:38 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»