Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Як знаєш.

Лаура невдоволено форкнула. Він не запитав, коли вона прилетить. Не запитав, чи привезе із собою Тимура. Навіть не поцікавився, чи вона вже говорила з українцем.

— Не схоже, що ти закотив рукави та рвешся рятувати планету.

— Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом[33].

«Що за?..»

Лаура раптом пригадала один із тих жахливих днів наприкінці серпня 2009-го, коли ситуація давно вийшла з-під контролю, але вони з Тимуром, Ріно, Ральфом Доернбергом і Аланом Ґрінлоном уперто вдавали, що тримають палець на пульсі подій. Того ранку вона йшла коридором житлового корпусу і несподівано вловила запах диму, що пробивався з кімнати Кацуро Такеди, адміністратора комплексу «NGF Lab». Побоюючись пожежі, Лаура прочинила двері та побачила японця, який, присівши навпочіпки посеред спальні, просто на підлозі допалював зошит у цупкій обкладинці. Француженка відразу впізнала щоденник Вадима Хорта, українського програміста, який загинув від рук ботів незадовго до прибуття в лабораторію Тимура Коршака. Вадим першим збагнув, що внаслідок надмірної електричної стимуляції з голів піддослідних малюків вилізло щось таке, чого там не мало би бути, якась незрозуміла та на початку напрочуд наївна форма свідомості. Він спробував спілкуватися з тією сутністю. Спершу це скидалося на гру, яка, втім, незабаром завершилася катастрофою. Той щоденник міг багато чого прояснити і тим самим урятувати чимало життів. Лаура закричала, кличучи на допомогу. На її крики до кімнати прибіг Тимур Коршак, за ним увірвався Ріно Хедхантер. Зрозумівши, що й до чого, українець кинувся гасити рештки зошита, а Хедхантер налетів на молодого японця. Схопивши Кацуро за шию, Ріно почав бити того головою об стіл. На той час із дев’яти бійців, що приїхали в Атакаму разом із Хедхантером, шестеро загинуло в сутичках із ботами, один лежав поранений у лазареті, а двоє зникли безвісти в пустелі (інакше кажучи: або загинули, або заразилися наноагентами, що було значно гірше, ніж просто загинути), відповідно, із мотивацією в Ріно проблем не було. Лаура чудово пам’ятала, як Хедхантер, озвірівши, вдовбував чорняву голову японця в поверхню письмового стола, як ґевал бив, бив і бив, доки Такеда не припинив пручатися, а на столі не утворилась обрамлена мазками крові чималенька вм’ятина. Слухаючи Ріно зараз, вона не могла збагнути, як двометровий велетень, що наводив жах на всіх учених у «NGF Lab», докотився до того, щоб зачитувати напам’ять цитати з Біблії. Невже за п’ять років Хедхантер перетворився на безхребетного слимака?

— Ріно, у тебе все нормально… з головою? — її план «порятунку світу» розсипався на очах, танув, неначе піщаний замок під неухильним натиском прибою. Насправді Лаура Дюпре не мала нічого проти несподіваного перевтілення Ріно, просто на цей момент їй був потрібен нахрапистий і відчайдушний зірвиголова Хедхантер, а не вайлуватий преподобний Ґроббелаар, що у відповідь на ляпас підставлятиме другу щоку.

— Так, Лауро. Приїзди. Я чекатиму. Приїжджай, і ми все обговоримо.

ХIII

Понеділок, 12 січня, 17:49 (UTC +1)

Ґрутфонтейн, Намібія

Сутінки густішали, а разом із ними й хмари немовби ближче притискались до землі. Ріно вийшов із прибудови, де знаходився кабінет секретарки, місіс Емілії Ворстер, і підсобне приміщення католицької місії, та присів на одну з лав, що підпирали південну стіну яскравої, нещодавно пофарбованої в жовте церковки. Склав руки, згорбився та сховав долоні між колінами.

Страшенно хотілося вилаятись.

А ще десь глибоко в животі утворилася та поступово набирала обертів крижана кулька, ніби кинутий у воду камінь, поширюючи тілом холодні хвилі страху. Ріно не думав, що коли-небудь знову відчує його морозне поколювання. Страх… Чоловікові не подобалось, як крижані щупальці розповзаються тілом, сковують кінцівки, тягнуться до горла, але він нічого не міг із цим удіяти. Та найгірше — Ріно Ґроббелаар передбачав, що так буде. Усі ці п’ять років знав: те, що трапилося на Ель-Татіо[34], — ще не кінець.

Після повернення з Атаками Ріно спати не міг, постійно згадував про двох ботів, чий фоторобот побачив у аеропорту Сантьяго-де-Чилі. Щоночі, уві сні, він раз у раз повертався до печери на плато Ель-Татіо, де разом із Тимуром Коршаком розстрілював малюків, котрі звивалися в екстазі, а протягом дня намагався уявити, що роблять ті двоє, яким пощастило втекти. Скількох іще людей вони вбили? І скільки ще вб’ють? Кілька тижнів Ріно стежив за новинами, вишукуючи звістку про нові жорстокі вбивства у Чилі, Перу чи Болівії, але малюки наче крізь землю провалилися. Із часом ґевал припинив про них думати. Вирішив, що вцілілі близнюки померли з голоду, або сконали від нестачі альдостерону[35], або замерзли в болівійських Андах. Ріно остаточно заспокоївся, коли на початку жовтня 2009-го натрапив у Інтернеті на статтю про те, що в горах Болівії бекпекери з Бельгії знайшли тіла двох юнаків, які заблукали та померли від виснаження. Стаття не мала фотографій, і Ріно напевно не знав, чи були ті юнаки близнюками (та білошкірими врешті-решт), але примусив себе повірити, що отримав підтвердження загибелі останніх ботів. Йому страшенно хотілося в це вірити.

Тож у жовтні 2009-го неспокій від того, що парочка вирощених у «NGF Lab» ботів досі розгулює на волі, минув, зате нічні жахіття не зникли. Взимку 2009–2010 років кошмари стали нестерпними. Ріно боявся засинати, а якщо й провалювався у сон, то за півгодини прокидався з репетом і криками. Чоловікові снилося, що боти, яких він розстрілює в печері на плато Ель-Татіо, оживають. Він стріляє швидше, на його очах шріт із дробовика шматує хлопчаків, із кожним пострілом вириваючи шматки м’яса з їхніх тіл, однак малюки якимось дивом утримуються на ногах і продовжують напосідати. Ріно стріляє та перезаряджає, стріляє та перезаряджає… доки не закінчуються набої. Боти — зі скажено перекошеними обличчями, палаючими чорними очима, з ніг до голови у крові — навалюються на нього, втоптують у землю, а тоді, повиймавши з ран нутрощі, пхають їх Ріно до рота. Ріно прокидається, горлає, дере пальцями горло, іноді навіть блює, проте не може позбутися відчуття того, як закривавлені уривки шкіри та ще теплі шматки хлоп’ячої плоті…

(кишок)

(кишки — це не просто плоть, фелла, о ні, кишки — це кишки!)

…сповзають униз стравоходом.

Замучений кошмарами, покинутий усіма, Ріно запив. Якогось дня він набрався до безпам’яті та ледь не загинув, похлинувшись власним блювотинням у канаві обабіч шосе, що вело до Столової гори[36]. Його випадково врятував служитель однієї з католицьких церков Кейптауна, який проходив повз, прямуючи додому. Ріно прихистили у притулку біля церкви. Чоловік оклигав і несподівано виявив, що в храмі кошмари більше не мучать його. Наприкінці літа 2010-го, провівши півроку серед священиків і їхніх прислужників, Ріно Ґроббелаар ударився в релігію та вирішив, що час спокутувати гріхи. У вересні 2010-го чоловік вступив на навчання до коледжу Святого Августина в Йоханнесбурзі, який успішно закінчив 2014-го, отримавши ступінь бакалавра з теології. Тікаючи від спокус великого міста, Ріно виїхав до Намібії, осів у невеликому місті на півночі країни та згодом став помічником диякона місцевої католицької місії. Ріно не був священиком. Для цього після коледжу потрібно закінчити Національну семінарію ім. Святого Івана Віаннея у Преторії. На цей момент, як і преподобний Кулутве, Ріно Ґроббелаар займав найнижчий щабель священної ієрархії — був простим дияконом, — однак серйозно замислювався над тим, щоб колись у майбутньому зійти вище.