— Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.
— На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, — кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: — Ріно, воно повернулося.
— Ти про… — чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних — двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, — двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.
— Так, Ріно. Так, — Лаура несамохіть підвищила голос і доказала, карбуючи кожен склад: — Воно повернулося. Ця триклята примарна потвора якимось чином ожила.
Ріно повільно видихнув і повторив:
— Шляхи Господні незбагненні.
Що по-справжньому приголомшило та зачепило Лауру — це не безглуздість чи недоречність останніх слів, а тон, яким їх було вимовлено. Хедхантер не здивувався. Здавалося, неначе він знав, що одного дня Лаура зателефонує йому, ніби всі ці п’ять років чекав на її дзвінок, а відтак, почувши звістку про непоясненне відродження психоістоти, сприйняв її як належне.
— Ти не здивований, — похмуро констатувала Лаура.
— Ти впевнена стосовно того, що сказала? — запитав про своє Ріно.
— Так.
— Де?
Француженка повела бровою. Жінка очікувала запитань про те, звідки вона дізналася про повернення кошмару, що тероризував їх в Атакамі, а не розпитувань, де саме це сталося.
— В Еквадорі.
Хедхантер гмикнув:
— О! — і перепитав: — В Еквадорі?
— Ага.
— Звідки воно взялося в Еквадорі?
— Я не знаю, Ріно, — Лаура знову злостилася, дратувалася, що розмова розгорталася не так, як вона очікувала. — Ми маємо зустрітися та вирішити, що робити. Ми повинні щось вирішити! В усьому світі ніхто, крім нас із тобою й українця, не усвідомлює, що насправді відбувається.
— Так, ти маєш рацію, треба зустрітись і поговорити, — голос Хедхантера їй геть не сподобався. Загрозливі нотки щезли, і те, що проступило замість них, нагадувало страх. — Я зараз живу в Ґрутфонтейні, це містечко за чотириста кілометрів на північ від столиці Намібії Віндхука. Мій будинок — відразу за церквою на Джаспер-роуд. Блискуча, темно-синя черепиця — не помилишся, він тут один такий. Дороги у нас хороші. Можеш винайняти автомобіль в аеропорту Віндхука і через шість годин будеш у місії, — Хедхантер зітхнув і додав: — Пробач, але в мене немає грошей на переліт до Франції.
— Гаразд. Без проблем. Я вилечу найближчим рейсом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ґуаякільський парадокс» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс“ на сторінці 31. Приємного читання.