Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Преподобного?

— Ja, мефрау.

Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично — якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

Теоретично.

«Здуріти можна».

— У вас справді немає інших Ріно?

— Запевню вас — ні, немає, мефрау.

— Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

— Зачекайте хвилинку.

Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

— Преподобний Ґроббелаар слухає.

Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

— Ріно? — ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

— Ріно, це ти?

— Так, — нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись — то був Ріно Хедхантер.

— Це я — Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

— Я впізнав тебе, Лауро, — слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

— Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…