Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Хто там? — шатенка нахилилась, зиркнула на планшет у руках техасця і відразу впізнала: — Ріно Ґроббелаар!

— Українець із ним? — озвався Джонні Лонґбоу.

— Біля нього хтось стоїть, — торкнувся пальцем екрана О’Донован.

— Наблизь, — попросила Ліза.

Техасець збільшив зображення.

— Це не Тимур, — замотала головою жінка. — Біля Ґроббелаара якийсь карлик. — У її голові в гуркітливому торнадо завертілися з десяток запитань. Де українець? Чому Лаура Дюпре ризикнула наодинці їхати через пустелю? Що за коротун стримить біля Ґроббелаара? Й основне — чи відомо про них «сутінковим», що наближаються до Сан- Педро? — Де вантажівка? — запитала агент. — Елдрідже, де зараз еквадорці?

Мулат через спеціальний додаток вийшов на зв’язок із супутником. Зображення не завжди транслювалося в режимі реального часу, але він гарантовано отримував найсвіжіші дані про останнє місцезнаходження об’єкта, за яким ведуть стеження.

— Упс, — збентежився Джек. — П’ять хвилин тому вантажівка зупинилися за кілометр від селища.

І тут-таки вклинився О’Донован:

— Я бачу їх!

— Вантажівку?

— Ні, «сутінкових»! Вони вийшли з автомобіля. Кілька постатей прямують на південь уздовж західної межі Сан-Педро.

Обличчя Лізи Торнтон стало сірим, як брудна постільна білизна:

— Тимур там! Тимур десь біля Ріно! — затараторила вона. — Вони знають про це й оточують селище.

— Скільки їх? — поставив більш практичне запитання Джонні.

О’Донован розвернув дрон на північний захід і повів до краю Сан-Педро.

— Троє… семеро… восьмеро…

— Он ще один, — підказав Елдрідж.

— Ага, бачу, дев’ятеро… ще двоє… одинадцятеро… Не менше ніж одинадцять, Джонні. Озброєні. Двоє щойно ввійшли в Сан-Педро. Рухаються до халабуди, біля якої ми помітили амбала з Африки.

Зненацька, заворушившись, застогнала Лаура Дюпре. Ліза Торнтон ледве стрималася, щоб не вилаятися. «Ну, чому все одразу?..» Її очі заметалися, потемніли до кольору бронзи, жінка розгубилася, не знаючи, що вирішити та за що вхопитися.