Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Його очі розширилися, подих перехопило, і перед внутрішнім поглядом промайнуло кілька яскравих картин.

Перша — Джеймі Макака, мокрий від голови до ніг, відпльовуючись і чортихаючись, вилазить із підтопленої ґрунтовими водами ліфтової шахти, котра колись вела до підземної лабораторії.

(то там вода?)

(звісно, там вода)

Далі Тимур пригадав шкільні роки, уроки географії, на яких учителька розповідала про чинники, що формують земний клімат, зокрема про течії, про могутні океанські течії, а серед них — про течію Гумбольдта, яка проходить уздовж берегів Чилі та Перу, підіймається до узбережжя Еквадору, після чого повертає на захід. Усе живе прямує за течією з півдня на північ: течія несе за собою планктон і поживні речовини, за планктоном іде риба, а за рибою — великі ссавці.

По тому українець пригадав статтю на «Українській правді» — «Вчені не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору», — а також слова Лізи Торнтон про те, що «сутінкові», майже напевно, потруїлися рибою, яку рибалки з прибережних сіл назбирали до того, як місце викиду встигли ізолювати.

Насамкінець Тимур Коршак побачив перед собою малюнки на стінах будівель у Сан-Педро та розсипи принесених з узгір’їв камінців на шляху до примітивного колодязя. Раптово Тимур зрозумів, чому Оскар Штаєрман із таким завзяттям малював на стінах фрактали. Із тієї ж причини, чому знавісніли кілька тисяч жителів Ґуаякіля, — він був зараженим. А заразився Штаєрман, оскільки пив ту саму воду, що затопила підземний цех «NGF Lab».

— От чо-о-орт! — Тимур ривком сів на матраці. — Ріно! — глянув, що диван порожній, і гукнув голосніше: — РІНО!

Двері прочинилися, до кімнати зайшов Ґроббелаар. За ним протиснувся Джеймі. Ріно насторожено косив оком на коротуна, та Тимур цього не помітив.

— Я мушу тобі дещо сказати! — випалив українець.

— Е, взагалі-то я теж! Там…

Тимур його не чув.

— Я зрозумів! Я збагнув, яким чином психоістота повернулася!

Ріно витріщився на нього.

— Це все вода! Ґрунтові води! — українець угатив кулаком по долоні. — Як же все просто! Чорт забирай, якби я уважніше слухав, що розповідала Ліза Торнтон в Еквадорі, то здогадався б про все значно раніше. Це все риба! Наноагенти опинилися в рибі з Тихого океану!

— Я тебе не розумію.

— Ми не знаємо, коли саме ґрунтові води затопили цех, — узявся пояснювати Тимур. — Я переконаний, що після бомбардування підземна лабораторія мікробіології залишилася неушкодженою. Навіть якщо бетон не витримав і де-не-де тріснув, генератор продовжував працювати, а отже, підтримував підвищений тиск у цеху, не пропускаючи туди ні повітря, ні воду. Це означає, що весь час, доки в генераторах було пальне, лабораторія функціонувала та виробляла нанороботи в автоматичному режимі. Мільярди, — українець скинув руки, — та де там — трильйони мікроскопічних роботів. А потім пальне закінчилося. Виробництво припинилося, тиск упав, і крізь тріщини в бетоні до виробничого цеху почала просочуватися вода. За якийсь час ґрунтові води заповнили весь цех і навіть частину ліфтової шахти… Ти ще не втямив?

Ріно мовчав. Джеймі, не відводячи очей, дивився на українця.

— Ґрунтові води не беруться нізвідки та не стоять на місці, — правив далі Тимур. — На поверхні Атаками немає річок, зате під пустелею однозначно проходять підземні потоки. І як ти гадаєш, Ріно, куди вони течуть? — запитання було риторичним. — На схід? Забудь. Там гори, там Анди. Ці підземні річки прямують лише на захід, — чоловік тицьнув рукою в напрямку вхідних дверей, — до океану. Ґрунтові води потихеньку вимивали розчин із нанороботами та несли його до океану. Там наноагенти потрапляли в тіла морських жителів — медуз, кальмарів, риб, китів, я не знаю, в кого ще, — і щойно знаходили істот із кровоносною системою, робили те, на що їх було запрограмовано: пробивалися до мозку та формували в ньому колонії. Припускаю, що психоістоті не дуже вдавалося керувати мешканцями океану. Усе, що та потвора могла, — доводити заражену рибу до сказу, через що риба й поперла на берег. На тому, можливо, все закінчилося б, але риби виявилося занадто багато, і хтось із місцевих рибалок таки спокусився та повіз її на ґуаякільський ринок. Риба опинилася на столах, і так усе закрутилося.

Тимур перевів подих. Ріно нарешті вставив: