Розділ без назви (5)

Що значили ці неїні слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хіба він маленький, обурився Яків. Авжеж, не маленький, згодилася Оленка і подивилася на нього:

— Я, знаєте, Якове Платоновичу, любила колись, коли мене мамка підстригала. У ранньому дитинстві, як кажуть. Дивуєтеся, що в мене була матір?

— Нє, чого ж... У всіх є матері.

— Точно...

Вона раптом з доброго дива закотила очі. Хапала широко розкритим ротом повітря. Стала шукати руками опори. И таки гепнулася на землю. Коли ж Яків нагнувся над нею, став голову терти руками, глипнула очицями, сказала чомусь, як перше, російською:

— Пора, навєрное, мнє умирать, дєд...

— Побалакай мені, побалакай...

Яків удавано сердився і водночас радів, що не знепритомніла. Бо що б робив тоді? Чи було б сили по дохтурку побігти? Побігти... Гой...

— Геть кепські мої діла, раз одна паршива згадка розхвилювала, — Оленка сама звелася. — Хочете дізнатися, хто була моя мамка?

— Як захочеш, то й сама скажеш...

— Правильно, дідусю мій Якове...

Вона встала, подала руку йому. Обоє вже на рівних стояли. Начеб одне одного й підтримували.

— Чого ви мене не проганяєте, Якове Платоновичу? — спитала.

— Захочеш, то сама підеш, — відказав Яків. — Рано ще тобі йти.

Вона нічо’ на те не сказала. Потюпцяла за хату — плакати, думати, втікати од якихось явно неприємних згадок.

17

Біля його вуха свистіла куля. У тому самому гайку, куди приходив щовечора, все ще на щось сподіваючись. Хоч знав, що Улянка більше не прийде. Ніколи не прийде. Тим більше, що жила тепер на іншому кутку.

Тоді стояла зима. Він уперто прошкував засніженим полем, набираючи за халяви снігу. Потім тупцяв на місці, довго стовбичив, виглянув місяць з-за хмари, ніби хотів спитати: нащо тут стовбичить ця дивна людська істота? Чого жде? Коли ж геть замерзлий рушив додому, на краю гайку і просвистіла куля. Далі він побачив звіддалік, посеред поля, темну людську фігуру. Впізнав — Тиміш.

Яків ступив крок, другий, спинився, підставив себе. Просвистіла друга куля, за нею і третя. Тиміш, він знав, був добрим стрільцем, не раз ходив на полювання, батько його навіть мав дозвіл на тримання рушниці.

Тиміш грався з ним, навіть не лякав, а саме грався. Ось що він збагнув і хрипко засміявся. Хрипко й гірко.