Розділ без назви (5)

Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.

— Бачиш?

Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.

— Що?

— Шуліка.

— То й що? — Улянка дивиться пильно і насмішкувато. — Боїшся, що на нас кинеться?

І раптом вона відводить очі.

«Хай би кинувся», — думає Яків.

Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.

Туди, де лежать двоє.

19

— Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? — казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати — стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.

— Ну? — Яків одірвався від шитва — камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.

— Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, — видихнула Олька і гепнулася на лавку.

— Який ще онук? Що ти, Олько?

— Та ж Валік Тарасів.

— Валік? Он воно що...

Тут він згадав — Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

— Иди, сороко, — сказав. — Або ж рота на замок. І ключика сховай.