Розділ без назви (5)

Зрозумів — то світанок вівторка. Вівторка, в якому судилося жити. «Десь туттече струмок», — згадав і, хитаючись, вийшов із хати-пустки.

А потім побрів до села. Не став їхати, а йшов і вів коня на повідку. Сів було та зліз. І тильки перед селом знову скочив на вірного товариша, що розділив з ним цю невимовно гірку ніч, і поїхав верхи. Вертався, наче справді був переможцем. А може, й був. Тильки от над ким? Над собою? Над своїм прогірклим, просоленим невидимими слізьми коханням?

— Сину, як же ти вернувся? Тебе ж уб’ють, сину!

Мамин зойк. Схожий теж на постріл, на квилиння підбитої чи то лебедиці, чи невідомої птахи, що простягає до нього рукикрила.

— Мамо, не кричіть. І не плачте. Самі казали, що долю конем не об’їдеш. Я спробував, та вернувся. Цитьте, мамо.

Він злазить з коня, п’є воду — жадібно, хоч перед тим на хуторі напився — та береться обтісувати колоду, що лежить на дворі — щось мусить робити.

Мати стоїть поруч, мовби вартує його од лиха. Жалібно дивиться. Щось хоче сказати й ни може.

— Йдіть до хати, мамо, — каже Яків, не витримавши її зітхань. — Йдіть, мамо...

— Добре сину.

Тупцяє на місці. Йде і спиняється. Яків не витримує:

— А батько де?

— До колишнього старости пуйшов. Вони ж разом колись воювали. Той із солтисом дружить. За тебе просити.

— Просити... Он як...

Він теше і теше. Люто й затято. Нехай хоч сотня Петрів, Федотів, солтисів і поліцаїв приходить, і забирають ци вбивають. Його життя, його душа кудись відлетіла. Вчора, а може, минулої чорної ночі, а може, й ще раніше. Відлетіла, він відчуває страшну безбережну порожнечу, серед якої сам-один затято махає сокирою.

Нащось теше, бо не відає, куди піде та обтесана колода, на хату, хлів чи, може, його власну труну.

Ураз пригадує схожість, Улянчину, одразу на два дерева за хатою, коло паркану.

«Пуду зрубаю», — думає.

На півдорозі спинєється. Щось спиняє. Кидає у жар. Вертається до колоди.

Теше, а на сусідньому подвір’ї, знає непевне, знову з хати виходить весілля. Наречені тримають в руках ікони. Попереду іде сват, поруч дружки, із хлібом в руках завмерли поруч батьки — і він вислизає з того весілля, наче обрізана гілка чи, швидше, зірване яблуко, що покотилося в ще густу, але вже пожухл у траву. Котиться й котиться. Й боляче вдаряється об щось залізне й холодне. Він знає — то цівка рушниці, що хтось викинув у траву, вона заглядає в очі — Якову? яблуку? — і, зрештою, він бачить, як з маленької, темної, бездонної дірки вилітає його смерть.

У цю мить, він знає теж про те, почнуть грати троїсті музики — жалобну й веселу водночас мелодію. Вона приходить сама, без порухів смичка і шелесту губ. Народжується в ньому з його болю.