Розділ без назви (5)

— У мого племінника є машинка, — сказав. — Я принесу.

Покорився, бо захотілося, аби це дівчисько його таки постригло. Не те, щоб заріс, перед Зеленими Святами Олька трохи підчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха.

Яків сходив до Тараса, племінника, й приніс машинку. А з ним... А з ним прийшов Валік, Валько, Тарасів син, який цього року закінчив школу й уже поступив до якогось там ніверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж їхати через два тижні вчитися — до Луцька чи Львова?

— І хто ж то в нас такий молоденький і гарненький? — сказала-проспівала Оленка.

Валік відразу геть почервонів, збентежився, закліпав очима. Став мовби тоже дівчинкою, тилько соромливою.

— Мовчи, сороко, — гримнув Яків, начеб на свою доньку чи внучку. — У краску мені внука ввила, а він...

— А він ходить в дитсадочок і чемно пісяє на горшочок, — засміялася Оленка.

Тут і Валік посміхнувся. А в Якова невідомо чого пропала охота далі сварити цю козу-дерезу.

А вже як його постригла, то пішли вони з Валіком до гайка, що ріс посеред села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала — майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока — і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде ще один гріх. Бо тая дівка... Ни тико ж наркоманка, али...

Наче втікаючи од думок, він став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий... Блекнуть очі, карга у них сидить і крадькома за цим світом підглядає, де дибає дід-дідуган.

Шматок скла вислизнув з рук і впав на землю. Розколовся. Яків узявся збирати осколки і думав — на щастя ци на біду? Зібравши, не міг розігнутися. Сів прямісінько на землю. По землі повзали мурахи, великі, з крилами — певно, як не сьогодні, то завтра буде дощ. А може, й щось більше: такі мурахи — точна прикмета.

Таким, сидючим, і застали його хлопець і дівчина.

— Якове Платоновичу, вам погано?

— Щось мені заколихалося на землі, — сказав Яків.

Вони допомогли підвестися. Нє, голова не крутилася. Глянув на обох, хотів щось вичитати на лицях. Світяться обоє.

— То я піду, діду, — сказав Валік.

— Йди, хотя могли б разом і пообідати.

— Ні, я ще не хочу їсти...

Оленка провела його двоюрідного внука до старих розхняблених воріт. Стояли ще там і щось балакали. А коли вернулася, сказала:

— Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому світі жити... Не бійтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився.