Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

— Ти маєш це зробити добровільно, дочко темного бога, бо інакше так і залишишся стояти на порозі й нікуди не підеш: ані вийдеш, ані зайдеш.

Мальва не розуміла, чого від неї хочуть. Рішення раптово зринуло в голові. Потрібна її плоть? Що ж, відрізáти собі палець чи вуха вона не стане. Адже кров — це також її плоть, чи не так?

Мальва простягає Ягілці руку:

— Я готова. Можеш узяти моєї крові. Моєї плоті. Я не хочу тут залишатися надовго. І не можу.

Ягілка хапає Мальву за ліву руку, звідкись у її руках з’являється ніж, вона робить на зап’ястку дівчини легкий надріз, нахиляє руку поближче до пащеки змії, а та… Відкриває свого гидкого зміїного рота і пожадливо п’є. Усе відбувається дуже швидко, що Мальва й отямитися не встигає, як уже сидить в іншій кімнаті за столом, а Ягілка омиває її рану водою і заспокійливо мимрить:

— Тепер жодна змія в жодному світі тебе не зачепить. Вони знають твою сутність і смак твого темного сонця. Темне сонце часто обпалює й живих. Тих, хто бачив смерть рідних, хто вийшов з лона смерті. Твоя матінка, щойно тебе народивши, померла. Темне сонце живе в тобі.

У Мальві від того, що відбувається, язик прилипає до піднебіння. Вона ж наче сама запропонувала свою кров, однак усе було аж надто несподівано. Ну, маленький укол в палець і краплина крові, але ж не фонтан…

— Ось так, — бубонить під ніс Ягілка. — Промию добре, і за мить будеш як нова.

— Ага. Я згідна бути як нова, але, будь ласка… — Мальва трохи перелякано дивиться на свою порізану руку та на те, як швидко та безболісно Мертва Ягілчина чарівна вода заживляє рану. — …Не треба більше нічого в мені надрізати і знак Чорного Сонця, який ви маєте на тілі, теж мені не треба робити. Домовилися? Я не хочу ані тавра, ані тату. Я проти. І пропонувати мене, як обід вашій подрузі змії, теж не треба. Нехай навіть вона особлива та врятувала саму Земун.

Ягілка весело підморгує Мальві:

— Ой, дівчинка злякалася! Донька Стрибога чогось боїться? А я думала, що ти як Колобок, котрий від усіх утік.

— Не від усіх, — бурчить Мальва. — У кінці казки його Лисиця зжерла.

— Невже? — хитро посміхається Ягілка. — У викладі смертних, мабуть. А мені геть інший варіант про Колобка подобається. Отой, де всі жили в добрі та злагоді.

— Ага, і стали сухарями, — саркастично додала Мальва.

— Якими сухарями? — не розуміючи іронії, запитала Ягілка. — Гаразд. Не кисни. Ніхто тебе не чіпатиме, не їстиме, і не тавруватиме. Тим паче, не зробить Колобком. Особливі відмітки на тілі мають право носити лишень обрані, а ще жриці та оракули. І то не всі. Наш теперішній Оракул, наприклад, жодної не має.

— Не заслужив? — перепитує здивована Мальва. Скільки вона чула про цього старого діда, про те, що кожне пророцтво — то зморшка на його обличчі, і про те, що Птаха часто вступає з ним у суперечку, не погоджуючись з його пророцтвами.

— Ні. Не захотів. Я ж пояснюю тобі всю небезпеку цього символу. Якщо діяти супроти законів Усесвіту та Чорного Сонця, то вигориш дощенту зсередини. А це навіть гірше, аніж прокляття.

— Виходить, теперішній Оракул злякався вигоріти зсередини?

— Виходить, злякався! — Ягілка приймає брудну воду, якою промивала рану Мальви.

Мальва киває та саркастично зауважує: