Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

Озирнувся Івась, а поруч десь узявся парубчак років чотирнадцяти. Вбраний по-козацькому, ще й червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Пане отамане, мене зарізали! — телесується мордань, показуючи розпанахану долоню. — Осьо киші, киші лізуть!

— Заткай жлукто, бевзю, — каже йому парубчак. — Ніхто тебе не зарізав… живий-бо! А ти хто такий? — глянув на Івася. — І чого в одному чоботі?

Зиркнув Івась, а в нього й справді одного чобота чорт має.

— То Барабаш злупив із нього, пане отамане! — озвався хтось із гурту.

— Так се ви що ж, — каже отаман, — гуртом на нього навалилися, еге?

Хлопчаки мовчали.

— Усі на одного?! — питається отаман, а сам на виду аж потемнів.

Мовчать хлопчаки, як води в рота понабирали.

— То які ж ви козаки після цього! — вибухнув отаман. — Щурі ви, а не козаки! Всім сьогодні звелю оселедці зголити!..

— Та ми не винуваті, пане отамане! — озвалися з гурту. — То Барабаш сюю бучу зняв!

Зиркнув отаман на морданя, а в того з руки кров цебенить.

— Се ти його? — питається Івася.

— Ну, я! — каже той. — А що?

— Добре зробив! — каже отаман.

Повеселів трохи Івась, а то вже й серце у п'яти сховалося: ну ж бо киями скарають за те, що братню кров на Січі пролляв.

— Нехай шаблю мою оддадуть! — каже отаманові.

— То в тебе й шабля є? — здивувався той. І до хлопців: — У кого вона?

Вийшов з гурту замлілий блідий хлопчина та й простягає отаманові шаблю.

— Осьо вона, — каже.