Розділ «Дванадцятий розділ»

— Є там провалля, — почувся ззаду голос козака Мамая. — Тільки не просте, одразу й не побачиш.

Доки причепівський дядько розповідав про місцеві події, козак Мамай і Юра вийшли з хати вже зодягненими до походу і при зброї.

— Як вони до вас пробралися повз варту, — продовжив Мамай, — це вже я сам бачив. Чужинці спочатку на гадюк перекидаються і проповзають тихенько, куди їм треба, а вже потім обертаються чи на людську, чи на вовчу подобу. А оте провалля на місці не стоїть, а весь час ніби повзе. Вперше воно в степу виринуло, там, де я Богдана зустрів. Крізь нього спочатку роз'їзд проскочив. Ну, його ми швидко подолали. Та за ним ціла орда ринула зі Змієм та іншою нечистю. Жабу пам'ятаєш? Отой хлоп нечемний, якого я на жабу обернув, але лише на три дні — він із ними був, напевне, за розвідника. Довелося нам аж сюди, до лісів відходити. Кепсько… До Чарівної брами ще один день іти. Як вони туди прорвуться, то не знаю, що вже діяти.

— Змія я на себе візьму, — сказав Юра, сідлаючи коника, — цього разу він од мене не втече.

— А от і втечу! — подало голос телятко-змієнятко, але про всяк випадок заховалося за бабу Франю.

— До чого тут ти, — відмахнувся Юра, — коня кують, а жаба ногу підставляє.

— Я не жаба! — образилося змієня.

— Ти не жаба, ти у нас — юний орел. Хочеш, будеш за розвідника?

Змієнятко застрибало від радості й замахало крилами, знявши хмару пилюки. Всі закашляли і зачхали.

— Ану, юний орле, крильця маєш — лети, бо ось я зараз віника візьму, — насварилася баба Франя.

Змієнятко крутнулося, злетіло вище груші, на якій досі сидів переляканий кіт Циган, чмихнуло, від чого Циган одразу опинився на землі, й радісно заверещало:

— Ну то що, дядьку Юро — я не так літаю? — і зникло з хмарками.

— Уїв-таки? — озирнувся козак Мамай до Юри.

— А таки уїв.

— Ну, то поїхали, бо своїх не доженемо.

За вершниками тільки курява знялася на шляху і довго не осідала…

— А це що за чудасія котиться? — здивовано озвався рибалка Петро, який досі сидів на призьбі, не втручаючись у розмову.

Стежкою до воріт котилася химерна колюча куля, яка підстрибувала і ойкала на додачу. Коли вона нарешті підкотилася до ніг баби Франі, всі роздивилися, що куля ця з реп'яхів, і з неї стирчить дуже знайомий хвостик з китичкою.

— Куцю, це ти, бідолахо? — нахилилася до нього баба Франя.

— Я, бабуню, — почулося жалібне. — Рятуйте, бо болить…