Розділ «Дванадцятий розділ»

— Хто ж це тебе так?

— Чужі впіймали. Вони ще минулого разу мене запримітили, коли я коням під сідла реп'яхи встромляв. А цього разу і близько підійти не дали. Схопили і всі ті реп'яхи мені назад повернули… Ой і колеться ж!

— Доведеться його стригти, — замислено сказала баба Франя.

— Що ж це воно буде? Тато — цап, син — стрижений чорт. Ганьба всьому сімейству, — бідкався Куць.

Тут дядько Петро нарешті не витримав:

— Не дражніть малого. Його вичесати треба. Тільки не людським гребенем, а тим, що коням хвости чешуть. Зараз принесу.

— Слухайте, — раптом пригадала баба Франя, — а де ж це наша Гапуня? Гості давно повставали, а господині щось не чути.

Дядько Петро озвався вже зі стайні:

— Та вона ще до третіх півнів прокинулася. Незабаром прилетить. Казала, треба спочатку все перевірити. Бо за тим городом і хазяйством уже й забула, як у ступу сідати і товкачем правити. Ще й мене налаяла, бо я, бачите, в її ступі сіті ховав. А куди ж їх подінеш, адже в іншому місці миші трублять. Он уже в Цигана скоро вуса об'їдять, а йому хоч би що — все рибки давай. Ледащо!

Ступа… Літати на ступі… Ці вирази Богданові були знайомі. Він навіть бачив, як це робиться, у мультику про бабу-ягу. Але ж та баба з мультика була страшна, як атомна війна, і жила в хатинці на курячих ніжках посеред глухого лісу. На додачу говорила якимсь дурним голосом. А тітка Гапка — то ж нормальна сільська жіночка, і хата у неї чиста, біленька і чималенька. А те, що ворожити вміє, то схоже, у цьому світі того не вміє тільки кіт Циган. Та й то — хто знає…

— Ну, доки наша Гапуня там собі налітається, ми самі сніданок зготуємо. Бо негоже у дорогу голодними споряджатися.

— Розумна річ! — озвався дід Ох, знову виринаючи з дерева. Спав він там, чи що?

Баба Франя пішла наводити ревізію в печі тітки Гапки, чоловіки гомоніли стиха про щось своє, а Даринка з Богданом заходилися вичісувати кінським гребенем нещасного Куця. Заняття це для бідолахи було не дуже приємним, себто зовсім неприємним, але чортеня героїчно терпіло, тільки час від часу попискувало крізь зуби і за кожним вичесаним реп'яшком уточнювало, де та колючка згодом у його мучителів опиниться.

З хати вже запахло чимось смачненьким, коли раптом над грушею щось голосно захурчало, а потім бабахнулося вниз, ламаючи гілляки.

— А бодай би тебе підняло і тьопнуло! А щоб із тебе до кінця віку свині воду пили! А щоб ти на сонці розсохлася!

Богдан наважився розплющити очі, які самі собою міцно стулилися від того гуркоту, і побачив, що під грушею лежить на боці велика дерев'яна ступа, а з неї, спираючись на товкач, намагається вибратися тітка Гапка. Богдан підбіг, подав руку.

— Ой, спасибі, дитино! Хоч ти допоміг. А то ж усе сама робити мушу… Ні, воно начебто нічогенько літалося. Наче не забула. Так треба ж — отут, над кутком сусідку здибала. Причуперадлилась, стара відьма, як та молоденька, і на своїй драній мітлі на Лису гору розігналася. Чекають її там, не дочекаються. Сидять і думають, як від неї скоріше відкараскатися. Ні, я її не чіпала. Летиш, то лети. А вона мені: «Це ви що, сусідко, ступу з товкачем помили і на вітрі сушите?» Ну, я їй, звичайно, показала. І шпичаки на стежці пригадала.

— Гапуню, що ти їй зробила? Вона хоч жива? — стурбовано озвався дядько Петро.

— А що це ти за неї так переживаєш? Жива, жива твоя красуня. Я їй тільки заговорену дулю під носа тицьнула. От же ніколи не думала, що з лівої руки дуля ще краща, ніж з правої. Її так тьопнуло, що вона замість Лисої гори в терновий кущ залетіла. До зими колючки витягатиме. Я, правда, теж трохи того, не додивилася та й в'їхала в грушу. Добре, хоч товкача не поламала, бо чим би свиням дерть замішувала?

— Про свиней ти думаєш, а про гостей забула? — пробурчав дядько Петро, ховаючи посмішку. — Гості з самого ранку очкурі підтягують, поки господиня десь літає. Юра з Мамаєм на розвідку голодними поскакали! Діти он скоро замазку на вікнах об'їдати почнуть.