Розділ «Станція м'яких іграшок»

«І що ж далі?»

«Що далі? Все. Пізно. Хлопчик уже „виховався“, і тепер важко його перевчити. Та й нема кому, як виявилося, цим займатись. Дочка із зятем на роботі, я — також. До садка віддавати страшно: іграшки там, ті ж іграшки. І діти, на іграшки схожі. Телевізор? Там ще гірше, стрілянина на кожному каналі… А книжки читати він не любить… Та й у книжках…»

Помовчали.

Я дивився на чорного з білими плямами собаку… І мені було шкода його. Призначений дарувати комусь радість, він перетвориться на чудовисько та перетворить на чудовисько незнайому мені маленьку людину.

«Увага, з п'ятої платформи відходить швидкий поїзд № 105, сполученням…»

«Це мій, — сказав я. — До побачення».

Та й поквапився до вагону; не вистачало ще залишитись тут, на безіменній станції. (Зрештою, я брехав собі. Станція ця не була безіменною, і квапився я зовсім з іншої причини. Мені раптом стало лячно від самої лише думки, що доведеться побути в цьому приреченому на злість містечку. І молоді люди, котрі сновигали вздовж потяга та пропонували іграшки — й самі на таких-от іграшках зросли! — також лякали мене).

Я встиг. Заліз на полицю і не втримався-таки, глянув у вікно. Поїзд рушив, і перон разом із нічними торгівцями потроху відповзав назад; блищали чорними плямами очей м'які іграшки, які цього разу не знайшли собі нову оселю. Та я був упевнений, що їм рано чи пізно поталанить.

Гаразд, ідемо — то ідемо. І скаржитися мені гріх, бо несподівано для самого себе закуняв, і міцно закуняв, на противагу попереднім спробам. Одначе ж — нема щастя на світі! — збудили мене.

Дивлюсь: хлопці в камуфляжах. Митники, значить.

І, не замислюючись, я тягнусь до сорочки, в якій у мене лежать гаманець та паспорт — тягнусь і виявляю, що сорочка ж ось вона, висить на вішалці, а паспорта з гаманцем як і не було. І, отже, виходить, забув я їх на станції м'яких іграшок! (Якщо, звичайно, дама з собачкою не поцупила, поки відводила мені очі).

Але тут прокидається Світлана, бачить мене знервованого й повідомляє, що якщо я хвилююся з приводу паспорта, то даремно. Бо коли я спав, вона брала у мене гроші й заодно переклала до себе паспорт. Щоби хтось принагідно не поцупив.

«Зажди, — кажу я їй, — зажди. Коли ж це ти гроші брала, якщо я на останній станції виходив із потяга з гаманцем?»

«Ну, — відповідає, — коли ти виходив, не знаю, а я — нещодавно. Ти ж сам побивався, що Миколці іграшку не купили, так?»

І просить хлопців підняти ліжко, й показує мені, що в скрині, поряд із нашими торбами, лежить велетенський заєць.

Вираз мого обличчя, певно, тієї миті був промовистий, бо прикордонники як один нашорошили вуха і стали в стійку.

І тут: «Няв!»

Усі аж здригнулися.

А їхала з нами дівчинка років двадцяти, кота з собою везла. Їх запросили знятись у рекламному ролику якихось котячих консервів, і тепер ось дівчинка з котом поверталася додому. Вона нам усі вуха проторохтіла, поки вечеряли; розповідала, «як усе вийшло», як її «випадково вибрали» і як «добре заплатили». А тепер її Мурзик утрутився й урятував мене. Бо митники миттю забули про старого діда й зосередили всю увагу на «кінозірці» з її звірятком…

На ранок я почав з'ясовувати, що й до чого. Виявилося, що до митниці була лише одна довга зупинка, а на ній справді зазвичай продають м'які іграшки. Якби не гаманець із паспортом, я би вирішив, що ми зі Світланою — і вона, і я — разом виходили на станції, а так… А так, значить, лише вона: адже, речовий доказ був у дружини.