Розділ «Станція м'яких іграшок»

А ще я збагнув, що митницю ми досі не проходили, отже іграшки білоруські, із «закордонними» ярличками-«паспортами». Наче на замовлення. Ось і гаманець у кишені з місцевою валютою, яку не здогадався (виходить, правильно не здогадався) вчасно віддати Валентині.

«Тубільці» тим часом шастають собі вздовж вагонів, застрибують, в які провідниці пускають, моторно так пропонують м'яко-пухнастий товар. Відкинув я недопалок та й пішов, шукаючи поглядом щось годяще.

Смішно казати, та доведеться. Майже всі «продавці» там були молоді. Я не те, щоби… Просто є такі вісімнадцяти-двадцятидвохрічні юнаки, з якими мати справу вкрай неприємно. Вони не шибайголови якісь, ні. Вони — «моднява» молодь, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Дивляться на тебе, мов на жука колорадського, і в погляді помічаєш здивування: чого це ти, дідугане, на світі призатримався, бідаха такий. Поквапився б…

Таких там було багато. І підходити до них я не мав щонайменшого бажання. А тут запримітив одну, — жіночка середніх літ, спокійна, тиха, стояла собі осторонь — і наче й продає іграшки, а нібито й ні. І вирішив я, що модні пронози самотужки впораються зі своїм товаром, а в неї ніхто нічого не купить. Хіба я.

«Доброї ночі, — кажу. — Не підкажете, шановна, звідки стільки іграшок узялось? Чи Дід Мороз віднедавна влаштував у вашому містечку філію, аби з півночі на своєму горбі все не тягти?»

Вона посміхнулася моєму нехитрому жартові й похитала головою.

«Ні, — відповідає, — справа в іншому».

І мовчить.

«Гаразд, — кажу, — не втомлюватиму вас розпитуваннями, скажіть краще, скільки коштує оце диво», — і показую на великого, розміром із дворічного хлопчика, собаку. А собака той дивовижний: шкіра в нього біла, а плямки — чорні. Дітям такі подобаються, бо є один дизнеївський мультик, і там ці собаки — головні герої.

Жінка у відповідь лише хита головою.

«Навіщо, — запитує, — вам?»

«Еге, — подумав я, — із такими запитаннями довго тобі з товаром носитися».

Але чомусь не пішов від неї, як мав би, а й далі розпитував.

«Знаєте, — відповідаю, — люблю довгими зимовими вечорами лежати на килимку біля телевізора і гратись. Я розумію, що це неправильно, що хлопчики повинні віддавати перевагу солдатикам, а не лялькам, але так уже ці солдатики остогидли — не повірите!»

«Не вірю, — усміхнулася жінка. — Обманюєте ви, напевно ж онуку чи онучці купуєте».

«Так, онуку. А що, моєму онукові таку іграшку не можна? Чому? Чи ви просто їх не продаєте?»

«Та продаю, — зітхнула, — куди ж мені подітися? Тільки… Не купуйте ви її, добре? Приїдете додому, сходите до крамниці…»

«Не можу, — пояснюю, — потрібно обов'язково білоруську. Ви ж знаєте цих сучасних дітей із їхніми сучасними іграми. Уявіть, онук вважає іграшкові ярлички паспортами. У нього кожне звірятко з документом. Одне слово, яке життя, така й гра».

«Оце ви точно сказали», — вона мов скинулась уся. Непримітна на вигляд, в такій-сякій суконці, з волоссям, зібраним у «кулачок», ця жінка несподівано проявилася зовсім по-іншому: в очах її така мука промайнула, що я аж здригнувся, мимоволі відступивши на крок.

«Оце ви точно сказали, — повторила вона притихлим голосом. — Яке життя, така й гра. Не купуйте, їдьте собі та бувайте здорові».