Розділ «Чудове перетворення»

Із дверей метро ринула чергова хвиля пасажирів, а до зупинки водночас підійшло три тролейбуси. Звичайно ж, люд від «Лук'янівської» стрімголов кинувся через дорогу до тролейбусних коробок.

Затремтів парканчик — хтось вирішив не оббігати, а перескочити.

Гули машини, лунко прочинялися тролейбусні двері, в яких замість скла було приварено металеві листи.

Ті, хто вийшов з тролейбусів, знервованим скописьком посунули до метро.

— Вєталь! — чулося у натовпі. — Зачекай, у мене ґудзик відірвався!

— Аякже, знайдеш ти його. Ходімо.

— Ой, женщіни! — вигукнула Філіпівна. — Подуріли, їй-бо! Дивіться вніматєльно!

Але було вже пізно: якийсь молодик у спортивній шапці, що обтягувала голову так щільно, аж з-під матерії випирали вуха, з усього розгону врізався в стару. Вона відчайдушно зойкнула, впала на брудне крижане кришиво, відчувши гострий біль у попереку. Вилаялася: голосно, надривно — перехожі з відразою відсахнулися.

— Ах ти ж! — зайшлася кашлем.

Жінки стояли перелякані й не знали, як підступитись.

— Тобі боляче, — раптом почула над головою.

Чийсь чорний, заляпаний глиною чобіт наступив на валізу, зім'яв порожні сигаретні пачки й зник із виду. Стара заволала йому вслід, але без усякої надії, що зупиниться, від самої лише люті.

— Не кричи, будь ласка. Вставай, — знову почула той самий голос.

Вона сперлася на лікті, обернулась: який там добродій розумує?

Позаду стояв скелет.

Це був звичайнісінький людський скелет, високий, з тонкими кінцівками та порожньою грудною кліткою. Крізь ребра проглядалися жовтий кіоск та фіолетове небо з поодинокими краплинами зірок.

— Вставай, будь ласка, — повторив скелет. Коли він говорив, нижня щелепа рухалася, але не клацала. Голос у нього був тихий, з шовково-костяними інтонаціями.

«Смерть, — вирішила стара. — Пізненько з'явилася».

— Пішл-ла ти! — кинула люто.

Жінки здригнулися, Філіпівна впустила свій лоток, і пачки вмить було втоптано в сніг. Скелет теж здригнувся.