Розділ «Смак до знань»

Останнім, що запам'ятав Шахх, було спотворене злобою обличчя новачка: задерта губа, розчахнуті ніздрі, готове до стрибка тіло.

Потім настала темрява.

— Як це сталося? — Священик був набагато молодшим за Шахха, але поводився самовпевнено, наче господар.

— У своїй відповіді новачок використав надто багато незнайомих слів. Це їх завжди лякає. Я намагався зупинити…

Священик поклав руку Шаххові на плече:

— Не турбуйтеся. Ми давно вже знали про нього. От-от мали… Втім, несуттєво. Збагніть головне: ви тут ні до чого.

В авдиторії було порожньо і тьмяно, палали свічки. Прибиральники ходили між рядами, вимітаючи сміття. Ще двоє драїли підлогу, кафедру і перші ряди, хоча, звичайно, все відмити й не сподівалися. Хтось перечепився і, вилаявшись, жбурнув у куток сандалію з розірваними ремінцями.

Пахло зіпрілим листям і бійнею.

— Світильники відновлять за кілька днів. Доти… Ну, я би порадив вам відпочити. Групу ми розформуємо, до початку сезону залишилося зовсім мало часу. Ті з них, хто прийде наступного року, — («Хто вціліє і прийде наступного року», — подумки виправив його Шахх), — навряд чи згадають про це, — священик невизначено махнув рукою у бік перших рядів.

— Його батькам уже…

— Він був сиротою, виховувався в одній із книг-говорилень. Певно, нам доведеться як слід взятися за неї… втім, — обірвав він себе, — це вже не ваш клопіт. Ви вільні, розважнику.

Шахх пішов.

Мрячило, він щільніше насунув на голову капюшон і попростував брущаткою, намагаючись не ступати у калюжі. Перехожих майже не було, тільки один раз повз нього прочовгали, в'яло гойдаючи головами, грибоносці; на обох були криваво-червоні плащі із символом Юґґота. Шахх чув, як вони раптом зупинились і обмінялися кількома фразами, вимовленими так, наче роти в грибоносців були забиті талим льодом. Затримуватися і прислухатися він не став. Швидко перейшов площу Ноденса Здоланого, квартал Різників і вийшов на Горбатий міст. Звідси було видно всю південну частину міста, і Шахх якийсь час простояв, дивлячись, як сіре марево поступово оповиває дахи будинків; він намагався уявити, яким було місто тисячі років тому, коли про Давніх Господарів знали тільки з легенд і вважали їх вигадкою, не більше. «Коли»… Це припускало, що колись були часи інші — вільна Земля, вільне людство. Але якщо автор «Пнакотських манускриптів» хоча б на півкроку наблизився до істини, значить, Господарі завжди володіли Землею і завжди владарювали над людьми. Для того вони людей і вивели.

Рвучкий порив вітру зірвав капюшон із Шахха, але той не надягнув його знову, лише провів долонею по голеній голові. На лобі були витатуювані ієрогліфи, які означали те ж саме, що і літери з іржавим відтінком — там, на кафедрі, у Виховаллі ярих. Тавро, мітка Пані. Ніхто з Господарів не насмілиться торкнутися Її власності, якщо не бажає мати справу з Її прислужниками або ж із Нею Самою.

Виховалля звідси було не видно, та Шаххові виразно пригадався чудернацький розчерк перед центральним входом; ті ж ієрогліфи, але незрівняно більшого розміру. Навіть найтемнішої ночі їх було помітно — бо вони були чорніші за будь-яку природну чорноту.

Коли наближався черговий сезон, вони починали пульсувати. І тоді ярі ставали роздратованішими і злішими: глибоко в душі вони здогадувалися, що на них чекає, хоча мало хто з них дозволяв собі замислюватися. Саме це згубило новачка: не зарозумілі слова, але те, що він сказав їм правду.

Колись, подумав Шахх, він сам теж скаже їм правду. Не цим, ясна річ, — іншим, котрі прийдуть за рік, два, десять. Колись він набереться мужності і скаже… зламається, втративши останні крихти надії, — і скаже.

А доти — покірно виконуватиме те, чого від нього чекають: вкладатиме в ці голови хоча б малу краплину від здобутих людством знань. Намагатиметься зробити з них людей.

Він і сам не знав — у божевільному сподіванні чи ж в ім'я служіння Чорній Козлиці, Матері Лісів.

— Йа! — прошепотів він одними вустами, падаючи на коліна і торкаючись лобом мокрих каменів. — Йа!