Розділ «Епілог»

Ярка стискає губи і відвертається.

— Останнє, що я чула — він виїхав з країни. Така була умова нового власника.

— Теж результат, хіба ні? — з робленою бадьорістю підхоплює подруга.

Ярка киває. Мовчить. Катря зітхає.

— Ну але принаймні всі знають, що він вчинив. От я навряд чи змогла би… — вона мерзлякувато смикає плечима. — Скажи, Ярка, а коли тобі було найстрашніше?

Подруга обертається до неї, позираючи своїми дивними світло-карими очима. Вона усміхається, але десь на самому денці тих очей — не вичерпаний іще криничний холод.

— А знаєш, в кінці… — легко мовить вона. — Тоді, як сказала Франкові про його дружину. Це ж була вигадка, розумієш? Якби у нас і справді були її свідчення, то нічого іншого уже й не знадобилося б. Якби він тоді здогадався — то все, подруго, капці… Але на щастя, він відволікся на інше.

Ярка опускає очі, одразу розгубивши той холодний ореол.

— Ну, з твоїми талантами… — здригнувшись, мовить Катря. — То — не просто щастя!

— Звісно, не щастя! — люто відказує Ярка. — Та мене з моїми талантами ізолювати треба від людей! Як подумаю, скільки всього я наробила під його орудою… Бідолашну Ладу Ер згадати хоча б…

Катря сумно киває.

— Так, Лада, звісно… Але вона вже вийшла з клініки. Як почула про твого Франка, так і вийшла. Про це писали в новинах.

Ярка зітхає, відкидаючи миском черевика купку вологої глиці.

— Та пісня, що в рекламі крутили… — тихо мовить Катря. — Там же тільки половина приспіву. Знаєш, як далі?

Подруга її хитає головою.

— Забула.

— Умм… зараз, — супиться Катря. — «Дівчинко, вийди з власної тіні — Це дивосвіту контурна лінія». А тоді… «Раз перекреслене, серце воскресне, бо — Б’ється луною справжнього імені».

Ярка гмукає, тоді знову озирається.

— Знати б, яке воно… — неуважно мовить вона, — справжнє.

— В цьому наша біда, хіба ні? — відсторонено зітхає Катря. — Ми ладні будь-що вигадати, аби лишень не зізнаватися в тому, хто ми є насправді.