Розділ «Частина II Передвістя»

Далеко за кораблем, десь над західним берегом, клубочаться грозові хмари; раз у раз на темному тлі блимає тонесенька, мов павутинка, блискавиця.

— Цікаво, чи дійде до нас? — роздумує Ярка. — Гарно би…

— До нас… рідко що добре доходить… — неуважно відказує Галя.

— Окрім пива — до крамниці, — зауважує руда гостя.

Галя пирхає.

— І газети «Хуторянин».

— Знаєш, — мовить Ярка, потягуючись, — а тут таки непогано. Жодних тобі ознак цивілізації — високої політики, бомжів і маніяків… Може б і варто переїхати сюди надовго — як ти…

Галя позирає зі скорбною мудрістю старої ікони.

— То так лише здається.

— Сумуєш за містом?

Молода жінка опускає плечі.

— В мене була своя крамничка квітів. І в мене були друзі, з якими можна було говорити — хоч би навіть про ту високу політику. А тут… ні, я не кажу, що тут люди погані, навпаки, просто, ну…

— Просто — прості, — підказує Ярка.

Галя киває.

— Прості, так. Я того і хотіла, звичайно. Щоби Ніка межи них за людину була… Тільки от мені самій… Та що скажеш! Немає з ким перемовитись… Думала хоч квітами зайнятись — так іще за Приймака мені всю шкілку потоптали…

— А чоловік твій що? Не надумав іще назад покликати?

— Максим? Та дякувати богові, хоч гроші дає, — гірко відказує Галя. — А покликати — це навряд. Не те, щоби злий був — але забобонний страшне! Наче ж і у виші вчився, а не помогло: сіль розсиплеш — крик, впаде хлібина — плач… А ще й, виявляється, є в них таке між крамарями повір’я, чи що… Коли діти хворі — зла удача, значить, на тобі боже прокляття. А в торгівлі нині без удачі — ніяк. Наче якісь, боже збав, карибські корсари.

Отут уже Ярка підкидається. Цікаво…

— А якщо би довести йому, що це не прокляття, а…

— А — що? Благословення? — єхидно мовить Галя. — Та припини…