Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— Не підведи, рідненький, у нас нині довга ніч.

І дала йому шенкелів. Кінь трішки потупцював на місці, а потім рвонув риссю вперед. Їхали вони не більш як півгодини. На узліссі їх зустрів чолов’яга в кубанці з кокардою-тризубом і притримав розгарячілого коня Хелен за вуздечку.

— Не гарячкуй, друже, я тебе вигуляю, — сказав кубанець коневі. — Стій, брате, стій. А ви, ласкавая пані, просимо до куреню, — і вказав рукою на невеличкий будиночок у глибині лісу. Хелен побігла туди.

За столом у хаті сиділо кілька незнайомих чоловіків. З ними — Рудий Василь. У гості від здивування округлилися очі. Із сусідньої кімнати вийшов підтягнутий чоловік зрілого віку у формі полковника УПА — один із нещодавніх музик на весіллі. Холодно привіталися. Чоловік запросив Хелен у кімнату. Вона радо пішла за ним. Присутні із розумінням переглянулися. Зависла тиша.

— Я так си мислю, друзі-старшини, що завтра нас чекає великий день, — сказав Рудий. — Як гебісти нас не поб’ют, то переб’ют їдне їдного. Такий буде прум-пурум!

Чоловіки, згоджуючись із ним, загули.

Хелен скоро вийшла разом з полковником і звернулася до старшин українською:

— Панове, завтра ми повинні розіграти все, як по нотах, — окинула поглядом старшин, впізнаючи в більшості з них нинішніх музик на весіллі. — І не мені вас учити нотної грамоти…

Невдовзі Хелен покинула теплу компанію й вирушила назад.

На околиці вона зіскочила з коня й, не прощаючись з провідником, пірнула в темно-сірі завулки сонного міста.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня,

нічні вулиці міста — готель «Комунарка»,

скоро світанок.

Нічна темрява ще не відступила, тільки на сході почали проявлятися, мов на фотоплівці, перші червоні обриси осіннього світанку. Тихо. Крижень з Трохимовичем, сонно позіхаючи, перевіряють пости. Вони йдуть, ледь похитуючись.

— Знаєш, старий, у мене якесь дивне передчуття, — сказав Крижень. — Завтра, себто нині, щось має статися…

— Ти в панєнку закахався, Сцяпан Іванавіч. Нє сну в цябє няма, што і мнє нє даєш адаспацца… Хутчей би яна паєхала да свайго Парижи, тади і табє і мянє стане спакойна і лягчєй жиць.

— Може й так, старий, може й так. Але млість на душі, ніби завтра — за лінію фронту…

Вони підійшли до готелю. Крижень глянув на вікна — у вікні гостей горіло світло. Зітхнув. Покрутив у руці ручку, забуту Марі, заховав її в кишеню. Підійшли до поста, призначеного прикомандированим лейтенантам, а ті сплять собі на лавці, як коти.

Крижень стиха: