Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Та враз до німців прибуло підкріплення — сотня донських казаків, котрих німці на Волині використовували як карателів. Ці не були схильні до затяжних облог і бездумно кинулись в бій, сп’яну зверхньо поглядаючи на есесманів, що причаїлися в укриттях. Мовляв, зараз ви побачите, як ми вміємо воювати. З улюлюканням та «ура!» вони побігли на пагорбок, зовсім не вклоняючись кулям. Крижень косив їх десятками, не відставала й Моді. Втративши половину своїх, казакі відступили й залягли, їхню пиху як вітром здуло. Та хтось чи то з поранених, чи то з тих, хто зумів зачаїтися не поміченим Крижнем, кинув гранату в центр оборони, що тримали втікачі.

Осколок гранати поранив Моді. Казакі з німцями знову кинулися в атаку. Крижень зло креснув зубами й натиснув гашетку кулемета. Наступний вибух гранати відкинув його на кілька метрів з пагорбка, в груди боляче вп’явся осколок. Перед очима поплив світ. Він перевернувся на живіт і по-пластунськи спробував доповзти до Моді, що, задихаючись, дивилася на нього й простягувала йому руку. Та за мить життя в її очах згасло. Крижень зробив останню спробу й потягнувся до неї, намагаючись доторкнутися до її руки. Так і завмер, втративши свідомість. На якусь мить постріли затихли. Кілька німців підійшли до парочки, що лежала, тягнучись одне до одного.

Але враз повітря розсікло: «Слава»! Знову залунали постріли. Кілька есесманів упали, скошені кулями, просто біля ніг Крижня й Моді. Інші, відстрілюючись, стали відступати. Казакі, на яких повстанці гострили зуби, кинулися врозтіч. Та оскільки інсургенти їх оточили, смерть наздоганяла їх усюди. Підбіг чоловік у формі УПА Поліської Січі, кинувся до Моді, перевіряючи, чи жива. Розчаровано покивав. Помацав пульс Крижня — ствердно кивнув. Його бігом поклали на саморобні ноші й понесли в табір.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, подвір'я сиротинця,

скоро світанок.

Крижень спересердя налив собі горілки й залпом осушив склянку. Ошелешений Трохимович — теж. Аж загарчав. Крижень помовчав. Зібрався духом, продовжив.

— Нас урятував загін Лісовика… Він потім перейшов до бандерівців.

— Нявжо таго самага, што мєсяц назад есбісти застрелілі в Львове?

— Так, саме його… Нас врятували хлопці з УПА, бульбівці. Моді була з ними на зв’язку, вона працювала проти нацистів. На жаль, тоді Моді не вижила, а я вижив… Цей хрестик, — показав натільний хрест, — мені викували в загоні Лісовика з осколка, що убив її… Ось така історія, старий… Усе, час іти спати! Спати нам з тобою залишилося дві години. Це якщо ми зараз ляжемо спати. А вранці обов’язково треба перевірити пости. Щось мені тривожно.

Трохимович замислився, подумав і видав:

— А я думаю, чаму ти іх так нє любіш. Памятаєш, як ми іх з кулямьотав пазьнішчалі в Сілєзіі?

— Кого? — не зрозумів Степан.

— Кізяків. Ну ти расказвав, як кізяк кінув гранату, забівши Моді.

— А-а-а, — здогадався Крижень і примовив: — Їхні діди були козаками, а вони — собачими пісюнами… Точно, кізяки — вони і є кізяки, — погодився, усміхнувшись, але з-під лоба зиркнув на Трохимовича: — Тільки поясни, є в тебе совість: таку зворушливу історію в кінці споганити «кізяками»?

— Кізякі апаганілі, а вінавати я!.. — трохи помовчав і зітхнув: — Ди нє, усьо правільна ти кажаш, проста я нє магу глядзєць, калі табє сумна.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, нічні вулиці міста — хутір Вовчий,

2:15 за московським часом.

Хелен крадькома пробігла попід стінами будинків. У домовленому місці, на окраїні, її зустрів чоловік з кіньми й сказав слідувати за ним. Вона сіла на коня, спробувала, як він слухається чужого. Прихилилася до нього, дала цукру, погладила й прошепотіла коневі на вухо: