Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— А мою сім’ю у війну — всіх бомбою накрило. А твої?

— Дружину розстріляли німці. Ми разом партизанили. Потім я знайшов кількох із розстрільної команди. Ми з хлопцями — кожному шнурок на шию, без сентиментів.

— А ця твоя Марі?..

Ернесто із розумінням скоса глянув на Крижня й розсміявся:

— Ми навіть не друзі… Ми ледь терпимо одне одного. Просто спільна робота, спільні колеги, друзі. Montmartre, Place du Tertre… — посміхнувся. — Паризька богема в наших особах відвідала твоє славне містечко. Але Марі мріє зробити кар’єру, мріє писати скандальні статті. А я з іншої епохи, у мене інший світогляд. Тобто довго вона в нашій редакції не затримається, — замовк і теж зазирнув до чарки. — А до речі, якщо вже мова зайшла про l`amour… як тут у вас з дівчатками?

Крижень зареготав:

— Залишилося кілька ветеранок веселого фронту від старого режиму! Якщо кості до купи зберуть, можна покликати. Вони підробляють вдома чесними домогосподарками.

— Я так розумію, що їхній фронт відкотився в непристойну Європу, а вони залишилися в глибокому російському тилу партизанити…

— Скоріш за все, чинити диверсії, підриваючи моральні підвалини радянської сім’ї. На серйозні акції ці амазонки не здатні.

У двері знову постукали. Вони відчинилися, в шпарку просунулася голова Наконечного.

— Можна?

— Приніс? — запитав Крижень.

— Так точно.

— То заходь, малий, сідай з нами. Не пощастило нам нині з любов’ю і з прекрасними весталками, віддамося почесній справі вшанування Бахуса…

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня, готель «Комунарка»,

глупа ніч.

…Далеко за північ. У готелі пожвавлення. Кілька переляканих місцевих мешканців, яких примусово тут поселили, стовпилися біля виходу, просячи в охоронців пустити їх додому хоча б на ніч — у кого вдома хвора мати, в кого голодний кіт, хто забув важливі документи. Та вартівники були невблаганними. У них наказ вищого начальства: нікого з готелю не випускати.

Враз навстіж розчинилися двері, й у хол ввалилася п’яна компанія з Крижнем на чолі. За ними важко грюкнули двері. Трохимович, обнявшись з Наконечним, реготали з якоїсь дурнички. Голова з Івченком і Сербіним саме закінчували пісню: «Если завтра война, если завтра в поход, Будь сегодня к походу гото-о-о-ов»! «Столичних журналістів» у ту ж мить мов вітром здуло. За ними поспішно стали зачинятися двері, в замках заскреготали ключі. Крижень, ставши посеред холу, здивовано потягнув носом. Запах стояв, ніби в робочій столовці.

На шум та окрики прибігла з апартаментів заспана Хелен і зупинилася на невеличкому балкончику другого поверху, що виходив на хол. На її плечах красувався довгий атласний халатик, на голові — хустина, що формувала зачіску, на ногах — елегантні хатні туфельки на невисоких підборах. Хелен чи то здивовано, чи то обурено дивилася на п’яних чоловіків, але вирішила не влаштовувати показового скандалу, тільки важко дихала й метала очима блискавки.