Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— Раритет… — зауважив і, повертаючи паспорт, чомусь вирішив сказати банальність: — Уже й тієї Польщі давно немає. Так би мовити, пішла в забуття… А є нова Польща, наша, комуністична! А ви зі старими паспортами носитесь… — запнувся. — Гаразд, добре, хоча б щось збереглося… Давно в лісі?

— Я з тридцять дев’ятого, — повідомив учитель і заховав документи назад.

Крижень з подивом свиснув.

— А що сталося? — криво всміхнувся. — Прийшли освободітєлі і-і-і-і?.. — помахом руки запросив чоловіка продовжити його думку.

— Ну, так, е-е-е, прийшли і-і-і… Вибачте. Як тільки нас звільнила Радянська армія від панської Польщі… Освічених людей, інтелігентів, тих, хто був у «Просвіті» чи там в січових стрільцях, стали забирати. Мені зовсім не хотілося в Сибір… — побачивши, що Крижень без агресії з ним спілкується, чоловік заспокоївся, руки в нього перестали тремтіти, голос став впевненішим.

— А що при німцях?

— Та висунувся зі свого сховку… Тут мене гестапо й узяло. Думали, що я націоналіст — готую проти них теракти, і що в мене ціла армія головорізів. Хтось із села їм таке доніс… Ледь утік.

— А ви не ідейний? Не бандерівець?

— Ні, ми самі по собі, без політики. Виживали, як могли.

— Отже «дикі»… Щось надовго загуляли, бісові діти. Он на календарі сорок шостий рік… Уже й амністію оголошували для таких бовдурів, як ви… Чому не вийшли раніше?

— Страшнувато було. Радянська влада, вона така…

— Ненадійна, хочете сказати?.. Дарма, — ще раз окинув поглядом чоловіків і повернув голову в бік сиротинця, бо звідти долинув якийсь невдоволений гул. Так гудуть, коли улюбленій команді забивають гол. — Дарма… Зате наша влада справедлива. Багато на вас крові?

За всіх знову відповів учитель, інші потупили очі:

— Війна… Було різне. У нас стріляли, ми стріляли. І з німцями, і з партизанами… Було, чого гріха таїти. Коли Ковпак прийшов… Його «ковпаки» грабували села. Ми людей захищали від його орди. Довелося постріляти. Різне було…

— Про це мовчіть, сучі діти! — гаркнув Крижень так, що було незрозуміло, чи погрожує, чи застерігає. — Сидір Артемович — людина високого польоту. Ми не дозволимо оббріхувати його світле ім’я!

— Та ми ж перед вами все по правді, — знову захвилювався вчитель.

— З бандерівцями мали контакт? — поцікавився Івченко.

— Та як не мали, звісно, що мали. Хоч ліс великий, та всі на виду.

— Де їхні бази, схрони, знаєте? — натиснув капітан.

Дядьки насупилися, опустили голови. Крижень його зупинив: