Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Барон сховав заповітний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявності листа — хто б його не підкинув, друг чи ворог — можна було спокійно «вписуватися» в компанію родичів.

Свій серед своїх.

Крокуючи коридором і гордо несучи довірений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобі. На щастя, не тією, у якій був свічник, інакше начувайся.

— О! Макітра дірява! Спасибі, світлосте, забув тобі сказати!

— За що? — не зрозумів барон. — За порятунок від злого собаки?

— Нє-а! Собака цей клятий сам пішов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мій, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в ніжки кланяйся! Хороша людина краща за мішок золота!

У душу обер-квізитора закралася страшна підозра.

— І хто ж ця гарна людина?

— Стряпчий! Такі штуки розповідає — отетеріти! Про молочницю одну… як її?.. A-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смішно…

Підлога під ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насіння у благодатну землю. Урожай драконових ікол не забарився.

— Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…

«Хвала Вічному Мандрівцеві!» — мало не підвів риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення історії про багатородну молочницю Колодзябчик.

— А на похороні, значить, візьми небіжчиця та встань із домовини. Хо-хо-хо! Її закопують, а вона встає. Потіха! Люд весь урозсип, хто сміливіший, осику на кілки рубає… Нічого, обійшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, — здоровань вимовляв прізвище триклятої молочниці зі смаком, по-дитячому присвистуючи на середині. — Спала вона, от і все!

Канделябром він розмахував у такт розповіді, анітрохи не зважаючи на гарячий віск, що капав зі свічок. З картин, розвішаних по стінах, Кошем похмуро милувалися всілякі чорні сили, зі зброєю в руках відстоюючи ідеали Абсолютного Зла. Либонь, чули споріднену душу.

— У неї ця була… Літра… Лепра… Літургія, о!

— Летаргія, — виправив барон. — Довгий сон, схожий на смерть.

— Точно! Прочумалася баба, і додому! А вдома чоловік — п’яниця, на похорон не пішов… Жінка на поріг, а він, дурбило, жінки не впізнає! Забув! Як звати, не пам’ятає, скільки років, не пам’ятає… І про дітей забув, яких вона йому, п’янчузі, народила. Старший син таткові в пику зацідив — нє, все одно не пам’ятає. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кінця світу.

Здоровань напружився, пустив вітри і сумовито розвів руками.

Барон ледве встиг ухилитися від канделябра.

— Світлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай він тобі теж розкаже.