Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Але ж серцю не накажеш?!

Тим часом вони підійшли до входу в готель. Назустріч, нюхом учувши високе начальство, вилетів хазяїн «Притулку героїв»: вузькоплечий носатий коротун із куценькою борідкою, схожий на чорного вельштер’єра. Барон відчув розчарування: він потай очікував побачити блазня в чорно-білому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збитків, готового звинуватити власті у всіх смертних гріхах.

За хазяїном тягся приватний стряпчий з пером і папером у руках.

— Скандал! Неподобство! — хазяїн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кінчик носа також почервонів, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». — Пане офіцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гільдії Готельєрів! Це підступи заздрісників! Прагнуть спаплюжити! Відбити клієнтів! Розорити! Я вимагаю відшкодування зі скарбниці й частку від майна впійманих зловмисників…

— Згідно з «Законом про права потерпілих», — сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, — стаття шоста, параграф другий.

І задумливо полоскотав вухо кінчиком пера.

— Барон фон Шмуц, — відрекомендувався Конрад, роздратовано сіпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригоді, коли було потрібно поставити зухвалого співрозмовника на місце. — Обер-квізитор першого рангу, кавалер медалі «За завзяття». З ким маю честь?

На своє щастя, хазяїн мав зріст ще менший, ніж у барона, що певною мірою примиряло обер-квізитора з безглуздістю ситуації.

— Е-е… Трепчик. Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, до послуг вашої світлості.

— Яких саме, пане Трепчик, заздрісників ви бажаєте обвинуватити? Імена, прізвища? Чини? Звання?

Хазяїн прикусив язик. Навряд чи хтось із колег заздрив йому аж настільки, щоб, прагнучи скомпрометувати, міг організувати нічне побоїще з вивозом поранених і мертвих. Таємний голос підказував барону: тут справа не в простій бійці не зовсім тверезих гостей. Вищих офіцерів Всевидющого Приказу не зривають у вихідні судити та рядити побутові скандали. І слідчий загін у складі дюжини лікторів на всякі дрібниці не висилають.

— Заспокойтеся, пане Трепчик. Запевняю вас, я зроблю все можливе, щоб ваша репутація не постраждала. А зараз дайте мені пройти і йдіть за мною.

І знову, при слові «репутація», у пам’яті ворухнулося щось таке стосовно «Притулку героїв». Здається, готель популярний серед приїжджих. Навіть місцеві жителі наймають тут апартаменти на день-два — під час сімейних свят, золотих весіль чи сороковин за любим дядечком. Якесь повір’я, пов’язане з цим клятим чорно-білим розфарбуванням…

Ні. Не пригадується.

Барон розчаровано зітхнув і ввійшов у «обитель героїв».

Блазнівського стилю було дотримано й усередині готелю. Єдиним винятком був крихітний хол, всуціль, включаючи підлогу та стелю, пофарбований у сірий, як пил, колір. Мабуть, для того, щоб справжній пил і павутиння не так впадали в око. У холі стояла одинока конторка, на якій лежала книга для запису постояльців.

Конрад вирішив, що ознайомиться із книгою пізніше, і продовжив огляд.

До лівого крила будинку вели акуратно прикриті аспідно-чорні двері. А от праві — судячи з перекрученої логіки тутешньої архітектури, білі — були відсутні зовсім. Одвірок порубали вщент, судячи з характеру ушкоджень, бойовими сокирами.

Уламки лежали кроків за п’ять, у коридорі, безсоромно відкритому поглядові. Там же валявся масивний засув, вивернутий, що називається, «з м’ясом». Барон прикинув, з якою силою рвали нещасні двері, й насупився.

— Ремонт давно робили? — запитав він, не встигши придушити в душі підступний порив жалю.