Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Темні патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорі залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тіла…

Убиті? Поранені? Полонені?!

Поруч болісно охнула Генрієтта Кукіль. Конрад обернувся до вігіли й першої миті розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрієтти — воскове, з блакитними струмочками вен на скронях — застигло посмертною маскою. Очі закотилися, руки безвільно впали на підлокіття крісла.

— Вам зле?! Пані! Агов, хто-небудь, швидше…

— Не треба…

Жінка глибоко зітхнула, приходячи до тями. Вії затріпотіли, погляд став осмисленим.

— Дякую за турботу, бароне. Кликати нікого не треба. Мені вже краще. Просто не розрахувала сил.

Конрад кинув оком у бік конструкції на столі. Туманна сфера зникла, обсервер згас, а свічки тремтіли від страху на краєчку стільниці.

Тоненько дзенькали склянки на полицях.

— Вам дійсно краще? Може, покликати лікаря або когось із ваших колег?

— Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишкові еманації, аури. Обсервер частково вплітає їх у структуру зображення.

— І що ви з’ясували?

— Там були мертві. На возі. Тільки мертві. Самі мерці… — голос вігіли здригнувся. — Зловмисники вантажили трупи.

— Помилка виключена?

— Виключена.

— Я відіслав лікторів для опитування варти на всіх виїздах з Реттії. Ми напевне спізнилися, але хтось міг помітити підозрілі вози…

— Я почала аналіз слідової мани по векторах убування. Сподіваюся скласти «Розу кроків»…

— У мене є слід.

— На чому?

— На розчавленій свічці.