Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Чи то шпалам старим, чи розлук мандрівним калікам

«Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?..»

Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?

Одежі не треба. Не треба ні хліба, ні слави.

Лиш сонце важке, наче світ у підніжжі заграви,

Підтримує душу, її рівновагу і твердь.

І що мені з того, що стриж розітне височінь,

Що дикий листок опаде не на брук, а на воду?

Зневаживши тіло, я виберу вічну свободу,

Написану вістрями встромлених в груди прозрінь.

«Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода…»

Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода.

Що впокорює рибу, ще дику, та вже у неволі,

Ти мій пан окрім Бога, ти біль мого вічного болю,

Ти мій голос і шлях, ти моя найдикіша орда.

Ти забудеш мене, хоч хто знає, бо що таке тінь?

Іносутність моя нетерпляча, скупа і химерна,

Я тобі подарую усесвіт, я світ переверну,

Збудувавши палаци з прозорих його мерехтінь.

Я кохаю тебе. То неправда, що я — не твоя.