Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Бузувірить душа, бо її несусвітня межа —

Льодостав сокровенного — Божою карою висне.

Я не неуникненна, я не майже насправді чужа,

Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне.

Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом.

Я вже звикла вмирати — так сонце заходить в рослини,

І осущує стебла своїм не добром і не злом,

А відсутністю права шукати для них середини.

«Звільни мою душу від каменя мого плачу…»

Звільни мою душу від каменя мого плачу,

Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй.

Приходжу до тебе, приношу слова — і мовчу,

Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати.

Це наче надія, яку ти для мене беріг, —

Мов щойно з потопу, із Божого того веління.

Ти був мені теплим — і ждав. І пустив на поріг

Розгублену жінку з моєю щасливою тінню.

«Моя молитва, мов коса до пояса…»

Моя молитва, мов коса до пояса,

Розплетена і вмочена в росу.