Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста.

Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.

«Обителе моя, несправжня і химерна…»

Обителе моя, несправжня і химерна,

Де серце золоте у клітці золотій,

Де голос золотий відлуннями осквернено.

Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій.

Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся.

Його дороги суть несправжні, як слова.

Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся

У зернятко дрібне — хай виросте трава.

Я знов про щось забув, моя маленька мамо,

Згадай мені усе, що я уперше знав, —

Про те, що є печаль, що ми колись так само

Травою проростем — посеред інших трав.

«Любові домоткане полотно…»

Любові домоткане полотно —

Шорсткаве, недовибілене й тепле.

Летить печаль в прочинене вікно,

Де рання осінь приминає стебла.