Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»

Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.

Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.

Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.

Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.

А отже, не май порятунку у цій суєті.

Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою.

І хмари у небі нагадують лики святі,

Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.

«Я не про те. Ми тільки листя…»

Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі.

Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном.

Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався.

Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном…

І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня

Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї.

Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні.

І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв…

Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста?

Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти.