Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

І зорі завиють, неначе старі вовки.

Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу,

Торкаючись твого голосу, мов руки.

Ти світло в мені. Великі твої щедроти.

Ти лагідний сніг озимих моїх життів.

Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти:

Півслова сказав, півподиху розповів.

Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.

Та в нас чистота, де й слово лишає слід.

Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними

І зорі печуть, вилазячи із орбіт.

«Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»

Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.

Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.

Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,

І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.

Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил.

Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,

Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,

Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.