Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.

А далі я сплю — і жагою розтерзані груди

Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —

Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —

Незміряний простір моїх катастроф і утіх.

Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою

Вселенська печаль, що собою покутує сміх.

«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»

Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.

І гніздечка пташині при водах живих — островами.

Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —

Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами

Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.

Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.

Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,

Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.

Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,

А при ньому западини — квіти і звірі-примари…

Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,

Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.