Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Як надто чисті, а тому забуті

Недовловимі дотики руки.

Холодність стін, заціпеніння плес —

Клепсидра вбрана в темряву й тумани.

Ми надто теплі, а тому між нами —

Усі дощі, що падають з небес.

«Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…»

Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.

Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).

Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.

Твоїми слідами підводяться тихо стебла.

І хащі осотів тривожні хіба що звечора,

Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.

І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,

Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.

Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.

Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.

Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.

А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.

«Самотність і печаль — недосказанно…»