Розділ «Частина друга»

“Господи! — подумав я.— Чи ж я можу відірвати себе від такого світу. Від товариства мудрих і добрих людей тільки для того, щоб сховатися од того страшного спрута, що чигає на мене й на всіх добрих і розумних людей. Чи й мені вкладатися,— думав я,— у піраміду дурнів і ставати стандартною, безликою цеглиною для цієї піраміди. Чи має рацію мій батько, теж розумний і добрий, який в ім’я безпеки своєї й родини заховавсь у себе, в самоту свою і живе обережним, настороженим життям? Ні, не міг зараз вирішити цього, надто був схвильований. Не хотів одразу сідати до тролейбуса, а пішов по майже безлюдній, засніженій вулиці. Залишив у снігу свої сліди, які долучалися до тих, що пройшли тут раніше,— чудово мені було! Потім у тролейбус я сів. Пасажирів спершу виявилося мало, і я приклеївся очима до шибки, на якій було трохи намерзлого квіття та віття, і крізь це квіття та віття дивився на кудлаті постаті з хідників, на круглі плями ліхтарів і жовті чи сині світлові кола під ними, на ясні прямокутники вікон, за якими ховалося буття людське: щось вони там говорили, щось робили, від чогось хвилювалися, дивилися телевізори, їли, читали, майстрували, кохалися — зараз не мав до них урази, а навіть якесь споріднення, бо і я був із їхнього світу, бо і я помалу вписувався у це місто й починав бачити й розуміти його красу і силу. Поки що я в ньому бездомний, безхатий, і той дах, який маю, тільки тимчасове пристановище, але в нього однією ногою я вступив, бо в ньому уже не сам. І все-таки то чудово відчувати, що ти у світі не сам, що в тебе в нагрудній кишені є хай один, але милий тобі номер телефону — був певний, що цих номерів усе більшатиме й більшатиме.

Зійшов на Хрещатику, сніг знову припустився. Широчезні хідники проспекту були запруджені людьми, але ніхто не поспішав. Отак ніби цей сніг задавав ритм повільним людям, що раптово забули справи й турботи, забули, що існує десятки спрутів, котрі підстьобують їх, спостерігають, смокчуть із них соки, роз’єднують їх, учать ненависті одне до одного, запалюють ворожнечу, звалюють їм на плечі суєтні дні й неспокійні ночі, що їх мусять тягти, висолопивши язика,— просто часом приходить такий мент, коли всі раптом відчувають себе людьми, коли сварки й пристрасті притихають, коли навіть шпики й підслухачі відчувають утому, коли вечір стає просторий, свіжий і запашний, коли хочеться дихати на повні груди, коли люди шукають одне одного поглядами, зазирають одне одному в душі, але не для того, щоб понишпорити там неситим оком, а щоб пошукати там брості любові. І я не відрізнявся від них нічим, бо й на мене так само повільно осідав сніг і завдавав повільного темпу: думкам моїм, і почуттям, і бажанням. Одне турбувало: всі ці люди були мені незнайомі. Тобто не почувався тут так, як у Житомирі на Михайлівській, де стільки знайомих лиць, з якими хоч і не знався, але які колись десь бачив, де міг зустріти навіть ближчих: однокласників, сусідів, знайомих чи друзів — це ж місто було мені ще чуже. Запалив сигарету, і до мене відразу ж підійшов якийсь чоловік припалити. Припалив і приязно кивнув — був це такий же самотній, як і я.

Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.

— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?

Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.

— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.

— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.

— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?

— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.

— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!

— Але, нежонатий, чи дочекаєшся квартири?

— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?

Він знову засміявся, але цього разу гірко.

— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.

— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічого, якось проживу... І ну їх к чорту тих баб!..

— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.

— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?

Але я, здається, знав, чого жінки сахалися Колі,— від нього йшов гострий, важкий запах, як від козла. Чи знав про це?

Простували якийсь час мовчки. Падав сніг...

Тимчасом Іван Маркіянович порадив мені спробувати піти у вечірню школу, щоб не губити рік,— для хлопця, котрий має загрозу армії, це не без значення. Я сходив, і мені сказали, що коли я дам довідку про атестацію за першу й другу чверть, мене залюбки приймуть.