Розділ «Частина друга»

— Ніна,— сказала дівчина.

— А ви Люда?

— Люда! — згодилася та.

— Ну, давайте так, я відвернуся, а ви поміняйтеся місцями як хочете. І я вгадаю.

Відвернувся й почув, як вони, хихикаючи, міняються місцями.

— Можна,— сказали вони.

Я обернувся. Сиділи як і раніше: Ніна — з лівого, а Люда — з правого боку.

— І січас наоборот,— дівчата залилися сміхом після мого гадання.

У цей час у дверях постала їхня мати з урочистою усмішкою на лиці.

— Пожалуста ужінать,— сказала вона.— Ви тут, віжу, не скучаїте! Оні в міня замічатільниє дєвочкі.

По тому ми сиділи за столом у другій мацюпунькій кімнатці, і вже господиня піддала мене докладному опитові, дівчатка ж сиділи, наче ляльки, ледь-ледь копирсались у їжі, вряди-годи щось одна одній шепотіли й коротко сміялися або ж казали щось таке, чого я не розумів, і значуще одна на одну дивилися.

Тоді мати сказала їм:

— Дзєвочкі, ви же за столом!

І вони знову стали неживими ляльками. Іван Маркіянович мовчки і з апетитом їв, і я раптом відчув, що він страшенно самотній у своєму домі, що він тут ніхто, а все — оця жінка й дівчатка. Впереміж між опитом, господиня похвалювала дочок, на що вони не реагували ніяк. І здавалося, мене запрошено на аукціон, де продавалися ці дівчатка, але годі було зрозуміти, чи обоє разом, чи тільки котрась із них. Було сповіщено, що Ніна на годину старша Люди, але я вже знову забув, котра з них хто. А Іван Маркіянович мовчки їв в той час, коли вони всі троє ледве жували, а коли я мимоволі знову спинився поглядом на смужках біля їхніх грудей, вони вже й на те не реагували, правда, стріляли в мій бік очками. І мені раптом стало жаль цю родину: самотнього батька і те, що тут розігрувався аукціон, а може, це мені так здавалося? Але в одному не помилився: в кімнаті почувалася якась напруга — ми всі були неприродні, всі розділені, окрім дівчаток, бо вони, за проектом, мали бути однією людиною, а вийшло із них дві. Я чемно відповів на всі запитання господині, і за столом зависла тиша. Зрештою, ми випили компот, і дівчатка встали.

— Пошлі смотреть тєлік,— сказали вони й пішли у свою кімнату і зі спини абсолютно однакові, в однаковій одежі і з однаковими зачісками. Одне мене зацікавило в цьому домі: книжкова шафа, ущерть забита книжками. Йдучи повз неї, я побачив там книжки й українські — очевидно, господар недаремне так правильно міг говорити українською, бо це без сумніву були книжки його.

Дівчатка знову дружно всілися на канапку, оголивши однакові круглі колінця, а коли я спиняв на них очі, хапалися руками за подолики й смикали за них, а я по-дурному подумав, що коли прийде в цей дім чоловік однієї з дівчат, то йому буде важко їх розрізнити, а може, вони й не захочуть, щоб він їх розрізняв і дружно мінятимуться місцями біля того чоловіка, а той до кінця життя не довідається про те при умові, коли друга не вийде заміж — весело буде з того чи сумно?

Чому я згадую цей епізод? Звісно, не тому, що хочу із тих простих і добрих людей посміятися, тобто оповісти якусь “хохму”, а тому, що, зайшовши у той дім, я не просто відвідав малознайомих мені людей, а в дивовижний спосіб увійшов у власне майбутнє. Згодом мені дісталася десь якраз така квартира, як і ця, в яку вступив; моя дружина із тоненької стрункої дівчинки (зайве казати, що це була не одна із цих близнят) перетворилася, народивши мені двійнят-дівчаток, у кругленьку, огрядненьку господиню; у мене в квартирі був подібний лад чи нелад, жінка моя тільки на початку намагалася говорити зі мною українською, а потім це легковажно покинула; своїх дочок я назвав не Ніна і Люда, а Лєна і Таня, і вони виросли в точнісінько таких самих дівчаток, як Ніна і Люда, по-українському не говорили навіть зі мною; одне тільки в мене було інакше: не одну книжкову шафу я мав, а стінку та й антресолі мої були забиті книжками. Та я ніколи не приводив у свій дім юнаків, щоб познайомити їх із дочками — хай беруть собі цей клопіт на плечі самі. Отже, я потрапив у цілком стандартну родину, витворену суспільними обставинами свого часу, і тоді, в юності, то було ніби попередження мені Долі моєї, якого я, може, і не зрозумів. Злякався тоді того попередження, але у свій спосіб: до дівчаток не виявив хлоп’ячого інтересу, як і бажання залишитися в тому домі. Тоді мені здавалося, що я тікаю від стандартності, ще шукав чогось особливішого, але й не підозрював нічого про помсту собі отієї жорстокої жартівниці-Долі, котра веде нас світом, смикаючи за поворози, як ляльку в ляльковому театрі. Але вона була й мудра, та моя Доля, вона ж мене попередила, увівши мене в майбутнє моє, і то, мабуть, тільки моя вина, що я тим попередженням знехтував. З другого боку, це ще питання: чи сталося б у мене інакше, коли б я того попередження не неважив? Чи ми будуємо життя своє, чи нам його будують? Не я і не Іван Маркіянович, двійник мій, поселили себе у ту “хрущовку”, а нас у неї поселили; не я вигадав закон стандартизації світу й людей, а світ, у який пущено нас жити. Чи не читав я своїм дівчаткам чудових, ще й українською мовою, книжок, чи не хотів я виховати з них homo sapiens, яким і себе вважав, але на їхні ніжні душі чигали дияволи: диявол — дитячий садок, диявол — школа, диявол — вулиця, диявол — держава, яка ідею стандартизації вивела в абсолют. Отож, щоб залишитись у цих умовах homo sapiens, треба було ставати або борцем, або відлюдником і своїх дітей та жінку, істот без особливої суспільної опірності, зачинити в якийсь бункер, відгородивши їх від світу, адже жіноцтво — ніжні істоти і стандартизації улягають легше й охочіше за природою своєю. Тому я не огуджую ні Івана Маркіяновича, ні його дружину, ні його дочок, ні своє жіноцтво, я тільки жалію їх, як, зрештою, і себе, бо і я виявився перед тотальною стандартизацією безсилий. А про отой бункер я не вигадав: про це згодом прочитав оповідання якогось японського письменника, здається, Кобо Абе, про те, як чоловік, аби убезпечити свою родину від лихого світу, зачинився з нею в бункер, і родина та почала жити жахливим ідіотичним існуванням — оповідання це так мене вразило, що й досі не можу його забути.

Але в той час, який описую, був я юний, повний завзяття, жаги до життя, отож відвідини родини Івана Маркіяновича були для мене не більше, як дрібним епізодом, про який я легковажно забув. Іван Маркіянович, очевидно, мав тонку душу, він чудово відчув, яке враження справила на мене його родина, і більше мене до себе не запрошував, а я того сам не прагнув; на роботі часом, правда, підходив до мене в обідню перерву, бо в робочу пору перебував у ритмі роботи всієї бригади й часу на балачки не мав. Інколи навідувався, коли ми сиділи без роботи,— вступали з ним у дружні, навіть відверті балачки. Тоді я збагнув, чому він був приятелем мого батька, більше того, саме через Івана Маркіяновича більше збагнув і власного батька — вони обоє були стандартні у тілі, але не в дусі. Ми говорили про книжки та життя, виявляючи дивовижну погодженість, Іван Маркіянович дещо приносив мені почитати, хоч його бібліотека була небагата, і я ще раз уразився, яка це самотня й неприкаяна людина, коли знайшов собі співрозмовника у хлопчаку. Ми сиділи десь у кутку цеху на панелі й вели балачки, які охоронці ладу могли б назвати антидержавними,— Іван Маркіянович тримав у душі міцне, глибоко затамоване, але невитравне українство, і я й досі вдячний йому за те, що він мене, зеленого, помітив і виділив — це була воістину світла душа. А ще мене вражали його очі. Печальні, розумні, глибокі очі людини, яка звикла ховати свої думки і які сховати йому було невимовно тяжко. Своїм хлопцям такий інтерес до мене з боку інженера я пояснив, що це мій родич, і це їх, здається, задовольнило. Дехто з них цікавився нашими розмовами й підсідав до нас, але Іван Маркіянович миттю переводив розмову на інші теми, розповідав, притому мистецьки, анекдоти, з яких ми дружно сміялися...

І все-таки листочок із телефоном Степана Вітличного, що я його тримав у нагрудній кишені, не давав мені спокою, і от в одну із субот, коли мені у гуртожитку було по-особливому тоскно,— в той день і кіно путящого ніде не йшло, щоб убити час; в той день ішов сніг, якийсь теж особливий, лапатий, вогкий, запашний; у той день люди мені здавалися (у тому снігові) загадковіші, красивіші й приємніші; в той день знову згадалася мені Лариса, і я тужив за нею — навіть вирішив поїхати до Житомира й обов’язково з нею зустрітися; в той день я блукав Хрещатиком і дивився тоскно на київських красунь, а в Києві їх завжди повно; у той день щось у мені колотилося і хвилювалося, а сніг ішов, а сніг покривав мене, і красунь, і весь Київ білим саваном,— я не витримав, засунув руку під пальто, розстебнув гудзика нагрудної кишені й запустив туди два пальці. Тоді підійшов до телефонного автомата, пустив у його нутро дві копійки — і за мент мені відповів тихий м’який голос.

— Ви мене не знаєте,— сказав я, хвилюючись.— Маю ваш телефон від Богдана Горбача.