Розділ «Частина друга»

— Дуже приємно,— сказав м’який голос.— Хочете зайти?

— А як до вас їхати?

Голос докладно й спокійно оповів: тролейбус сімнадцятий, до зупинки Єреванська.

— Ви звідки дзвоните?

— Із Хрещатика.

— Ну, то з Хрещатика він і ходить. Ласкаво прошу!

І от я сиджу в сімнадцятому тролейбусі біля однієї із київських красунь, на віях якої розстають кудлаті сніжинки і плечі якої ще покрито тими сніжинами, і мені якось мило тепло біля цієї засніженої красуні, бо в неї гаряча нога, якої я торкаюся, а стегно припікає навіть крізь пальто. І мені по-дурному здається, що це і є дівчина моєї мрії, яку маю зустріти, бо вона трохи схожа на Ларису, вуста у неї — як квітка, от тільки не знаю, яка. І я сентиментально хочу до неї заговорити, але поки з тим зібрався, вона раптом встала, кинула на мене трохи здивованим, а трохи презирливим поглядом і гордо пішла до виходу.

“Прощай, красуне,— подумки сказав я.— Хай тобі в цьому світі щастить!”

І дивний народ ці дівчата. Вона обернулась у дверях і облила мене таким ясним світлом, що в мене все заспівало і заясніло.

Ситуація, може, була б банальна, але це дало мені добрий настрій, бо й наш добрий настрій зчаста залежить од таких дрібниць, навіть цілком банальних. Через це я йшов до Степана Вітличного освітлений — у мені все співало.

Будинок, на якому стояв потрібний мені номер, був також “хрущовкою” — невиразна цегляна коробка літерою “Г”, але під’їзд не такий занедбаний, а стіни не пописані,— менше тут чулося й харчових випарів. Ліфта, ясна річ, не було, і я подався все вище й вище, стежачи за номерами квартир. Нарешті дістався на шостий поверх, тут сходову кліть ховала іржава сітка з проробленими в ній круглими дірочками — очевидно, робота пацанів. Я натис кнопку дзвоника і відчув, що хвилююся. Двері відчинила кругловида добродушна жінка, вже немолода — добродушність із неї просто світилася. Вийшов і господар, вусатий, чорнявий, з густою кучугурою кучерявого волосся. Я вступив у кімнату (друга була впритул до цієї, прохідної, але без дверей) і охнув: обидві вони були заставлені стелажами, при тому аж так, що на стінах не залишалося ані клаптика вільного місця. У другій кімнаті хтось сидів, він повернувся до мене — був це чоловік із тонкими рисами обличчя і з покірливими, напрочуд спокійними очима. Господар назвав його Євгеном, а мене всадовив на ослінця, сам же сів у крісло, застелене овечою шкурою; крім двох ослінців, цього крісла й письмового столу, вщерть заваленого паперами і книжками, в кімнаті інших меблів не було. І тут я збагнув, що прийшов до цих людей, не маючи ніякого діла, а тільки з самої цікавості й неясного потягу.

— Ви зі Львова? — спитав Степан Вітличний.

— Ні, із Києва,— мовив я.— Просто Богдан дав мені вашого телефона. А родом я з Житомира.

— О, з Житомира! — всміхнувся Степан.— Знаєте там?..— Він назвав Славкового дядька.

— Чудово знаю,— сказав я.

— Як його здоров’я?

Я взагалі мало знав про здоров’я Славкового дядька, тим більше, що не був у Житомирі вже кілька місяців. Так і сказав.

— У нього сухоти,— смутно сказав Степан.— Набув у концтаборі.

Потягся до столу, взяв листка паперу й написав кілька речень, а тоді передав мені. Я прочитав: “Кімната прослуховується. Можна говорити тільки загальні речі. Богдан нічого не передавав?” Я взяв олівця й написав на тому ж аркуші: “Передавав, але для Житомира”. Степан кивнув, узяв записку, порвав, кинув клаптички на попільничку і запалив.

— Отак живемо,— сказав.— Тут у нас зав’язалася цікава тема...