Розділ «Частина перша»

Ми зайшли в палісадничок, тут були лавки, і батько запропонував сісти. Витяг цигарку й почав крутити її в пальцях. Я ніколи при ньому не курив, але цього разу не витримав і витяг сигарету й собі. Коротко на мене зирнув, але не сказав нічого. Запалили, і це ще більше нас зблизило.

— Бачу вихід із цієї ситуації один,— сказав батько, випускаючи клубінь диму.— Було б незле тобі виїхати. Податися, ну, наприклад, до Києва. Тут ти на видноті, а там таких тисячі, то й загубився б. Зможеш жити сам, поза домом?

— Зможу,— сказав я.— А як з матір’ю?

— Це я уладнаю.

— Гаразд,— сказав я,— але чи легко в наш час переїхати? Прописатися — це проблема.

— Таки проблема,— згодився батько.— Але є в мене один знайомий інженер. Дуже й дуже добрий знайомий. Окрім того, живе в Києві у тебе тітка.

— Думаєш, зрадіє на мій приїзд?

Тітка моя, як то кажуть, була людина з коником. Не їздила до нас, і ми не їздили до неї, тільки на Новий рік присилала листівку. Ні, тітка для мене — це все одно, що чужа людина.

— А той інженер зможе влаштувати прописку?

— Бачиш, він працює на бетонному заводі, робота важка, і робочих рук бракує. Отож беруть і іногородніх, але жити доведеться в гуртожитку. Після дому це нелегко, але ти в мене не зніжений. Принаймні на бетоні буде тобі не гірше, як на кочегарці.

— І не краще,— сказав я.

— Про краще мови нема,— смутно сказав батько.— Аби гірше не було. Мені нелегко тебе відпускати у світ, тож дивись. Вирішувати тобі.

— А іншого виходу нема?

— Є,— сказав батько.— Іти до них каятися.

— А чистого виходу?

— Принаймні я не знаю,— сказав батько.— За тебе вони взялися і не відстануть. Мучитимуть, поки не зроблять із тебе, що захочуть: або “злочинця”, або ганчірку.

— А коли вони й там мене знайдуть?

— І це може бути,— сказав батько.— Принаймні додому завжди зможеш повернутися. Треба тобі зараз осісти на дно.

“Як рибі”,— подумав я. Заритися в намул, причаїтися, їсти той намул і пити його, обкластися ним зусібіч, як плитами, і носа не висовувати, бо там, поза мулом, гачки, сітки, хватки, перемети, саки і верші. Було, звичайно, в батьковій пропозиції щось принизливе, але іншої ради він не знав. Згодитися ж стати “злочинцем” у славу чорних ангелів було, здається, ще принизливіше: там кожній скотині дано право тебе упосліджувати. Звідки я це знав? Славкові оповідав дядько, а той уже нам. То були страшні розповіді. Звісно, час зараз змінився, але батько мав рацію; коли вони залишилися, не змінилося нічого.

— Бачиш,— мовив батько, запалюючи другу сигарету.— Колись вважали, що найбільша глушина — село чи якийсь хутір, куди можна забитися й там сховатися. Зараз усе змінилося. Тепер найбільша глушина, де можна сховатися,— велелюддя, а де людей мало, там більше вивідчих і підозріливих очей.