Розділ «Частина перша»

— Два месяца! — виттягнувся я перед ним, як солдат перед генералом.

— І ужо завйол бардак? Напішеш заявлєніє об увольнєнії! За собствінним жєланієм! І наче іспортім тєбє трудовую кніжку, понял?

Знову причавив мене брилами очей, ніби не вірив, що має справу з молокососом, а не з “отпєтим нігодяєм”.

— Але ж за що? — миттю позбувся я й іронії своєї й блазнювання.

— За то, що збіраїш на рабочем мєсцє посторонніх ліц! — сказав начальник.— Кроме того, на тяжолой работе несовершеннолєтніх держать не імєєм права, пойнял!

— Але я маю вже паспорта! — сказав.

— Не разговарівать! Уволен! А нє хочеш по собственному желанію, виставім і так! Завтра подаш заявлєніє! Всьо!

Розвернувся й пішов під сходи, ступаючи через кілька приступок. Я німо дивився йому вслід. На виході зупинився й повернувся до мене.

— Рано начінаєш, парень! — сказав.— Подумай! У тібя вся жізнь впєреді!

І тріснув дверима.

Я знеможено сів на ящика. Все в мені тремтіло. Отже, все розгортається так, як попереджував мене батько: ота чорна сила, якої не видно й не чути, отой спрут, що охопив мацаками все живе, починає сердитися. Починає тиснути на мене й показувати свою силу. Але коли б на цьому кінчилося!

Я з нехіттю завантажив піч і вийшов надвір. Дощ сьогодні не йшов, на деревах лишилося мало листя, а простір дня запнуто сірим димом. Сірі дерева, сірі будинки, сіра трава, сіре повітря, що важко нависло над світом і причавлювало все до землі, розмивало й розчиняло речі, людей, і авта, і мене, замазюреного чоловічка, хоч зростом я вдався чималий — я важко дихав, хоч не було душно, а мерзлякувато-вогко. Небо звисало низько над головою, як свинцеві брили, і ті брили грозилися впасти згори і все покрити й розкришити. Я думав про те, що, коли мене виперли з цього гіршого із найгірших місць, влаштуватися на роботу мені буде нелегко. “Сколькі тут работаїш?” — почув я сталевий солдафонський голос. А справді, як мало минуло часу відтоді, як пішов я зі школи, а скільки всього відбулося — так ніби прожив я не два місяці, а роки. Здається, вперше почав розуміти той дивний житейський закон: і роки, й десятиліття можуть виявитися порожні й безподійні, від них не залишається нічого — вони попіл часу, а буває, що в дні чи місяці зосереджується смисл цілого життя. Тепер, проживши досить на світі, я того закона твердо знав. Мені зараз не хотілося думати, що це Лариса спричинилася до того, що я зараз переживаю, чи й ні,— зрештою, не мало то великого значення. Важливо інше: я зайшов у світ не з того боку, і той світ виплюнув мене геть, понуро пригрозивши: горе тим, хто не є коліщам у грізній машині буття. Горе тим, хто знамірився хоч би подумки застопорити залізний хід машини — вона втягне отих зухвальців у свої сталеві зуби й перетре у пісок. Горе тим, хто сумнівається і дисидує,— машина до таких нещадна. І в мені почав оживати чорний, понурий, сірий, як це повітря, страх. Вливавсь у мене через очі, рота, ніздрі, всі капіляри тіла й наповнював, як наповнює вимочку вода чи чорнило. А з другого боку, відчував себе тополею, яка жовто спалахнула, бо їй для того, аби жити, треба скинути старе листя, як би його не було жаль і як би не болісно було палати й роздягатися в передчутті зими. Отже, не тільки в природі, але і в мені щось закінчилося. Я сидів закоцюбло і вдивлявся у сірий серпанок. Тягло прохолодним вітерцем, я звів комір піджака. Бачив у глибині долини вмерлу річку, хоч це теж ілюзія: річка котила свою течію, омиваючи темний і холодний камінь, бо таке її призначення: ніколи не спинятися. Я думав про те, що ця вода тече тут тисячі років, а річка залишається; так і в мені безліч протекло хвилин, годин, менше років, а я маю лишатися. Мав досі маленькі хотіння, роздумування, досі (до цих двох місяців) пурхав, як метелик, але тепер я інакший. Тепер зрозумів: для того, щоб чомусь навчитися, треба чогось і розучитися, але не завжди це легко для серця.

Стало холодно, і я згорнув руки на грудях. Але не міг зрушитися з цієї лавки, ніби був до неї прицвяхований — щось у мені старіло. Щось у нас постійно старіє, опадає, а може, це так смерть у нас поселяється? Поселяється в нас, і живе з нами, і вбиває помаленьку яснодухість нашу, і шепоче нам на вухо про абсурд життя. Про те, що немає в ньому нічого доброго і нічого світлого, бо людина починає забувати, що добре, а що зле, що світле, а що темне. Але інколи в людині, як і в сонці, відбуваються вибухи. І вона вся раптово заливається світлом і починає розуміти: тебе весь час дурили якісь темні істоти, вони влазили в тебе, мостили в тобі гнізда, заплітали душу павутинням, жерли там своїх дохлих мух та комарів — лиходум’я твоє, славили своє темне царство, як царство добра й справедливості, бо знали силу доброго слова, але забували про час, коли сонце вибухає протуберанцями, а людина світлими думками; не знали вони, що до людини вряди-годи повертає ясне обличчя Дух Божий, і вона починає собі не належати. Але знову-таки до часу. Бо знову-таки на душу приступом ідуть темні істоти, влазять у неї, заплітають і сплітають павутиння і жеруть нових дохлих мух — лиходум’я наше. Отже, в цьому стані, в якому перебуваю, не можна перебувати довго — це стан непостійності. Це стан, коли починаєш розуміти, що всі власні справи мусиш вирішити сам, отже, вперше відчуваєш, що дорослий стаєш. Колись усе має встановитися, врівноважитися, але одне я вже знав: нелегко здобути право називатись у світі доброю людиною. У світі, де існує закон двозначності, коли думаєш одне, а мусиш говорити інше, в світі, де перемішано духовні цінності, як на смітнику, лишитися доброю й чесною людиною — подвиг. У світі, де панує один закон: “Скачи, враже, як пан скаже!” — навіть вибухнути сонячними протуберанцями небезпечно, бо це значить, що тебе кидають у піч на спалення. Отож я був уже укинутий у піч, і мої друзі також. Ми горіли в ній, а вогонь задоволено реготав.

24

Не було чого витримувати до приходу змінника, отож я востаннє закидав у піч вугілля, зачинив кочегарку (змінник жив неподалець) і пішов віддати йому ключа. Це мені треба було учинити, бо хотів устигнути на кінець робочого дня до батька — перед тим, як прийти додому, добре було б з ним порадитися, бо материну реакцію годі було передбачити: вона могла розлитися слізьми й омити мене ними, як мученика, а могла роз’ятритися й вилаяти, як останнього волоцюгу, котрий і справді “організовує притончики”,— я ж сьогодні не був готовий до того, аби на мене кричали.

Батько вийшов із прохідної як завжди спокійний і сумовитий — він у нас рідко сміявся й рідко жартував, а сумовитий вигляд у нього був хронічний. Те, що я його зустрічав після роботи, було випадком унікальним, і я помітив: він одразу ж стурбувався. Чинити прикрості батькам мені завжди було боляче, але де вже дітися?

— Щось сталося? — спитав мене тихо.

— Виперли з роботи.

— Аж так? Це недобре. Значить, взялися до тебе. Тепер на роботу ніде не прийматимуть, поки не підеш до них сам. На роботу вони влаштують, але ставитимуть свої вимоги.

Зирнув на нього: можливо, із ним колись було подібне. Як же ж йому вдалося влаштуватися на роботу й оминути їхні вимоги? Але я цього в батька не спитав, він теж не поспішав розказувати — до речі, цього не знаю я й досі.