Розділ «Частина перша»

Отам, у човні, коли ми виїхали з батьком ловити рибу, коли навколо палали кущі й дерева і від того краї річки ставали багряні, а сама вона — чорна й бездонна, коли ми зловили одну лише рибину (може, й вона була з риб’ячих бунтарів, в якої відірвався від шиї мацак спрута), я коротко оповів батькові, що сталося, і побачив раптом, що він дивиться на мене переляканими очима, ніби я й справді щонайменше вбив людину і вже нема мені спасіння від кари за цей злочин.

— Чи ти здурів? — спитав він.— Та за такі речі люди навіки пропадали.

— Але ж я сказав правду,— мовив мій схвильований дзвінкий голосок.— І, по-моєму, вже культ особи розвінчано.

— Е, що ти там тямиш,— сказав батько.— Да, ти влип!

Він задумався, і риба спокійно поскльовувала нашу приманку, а голих гачків вона не хапає, хіба я був такий дурний, що схопив голого гачка, якого закинула в нашу школярську річку ота вирлоока Соф’я Вольфовна; поки що я перед нею не вибачився, бо вже два дні як не ходжу в школу; щось у мені повставало, щось мене не пускало вибачатися, бо це так ганебно — себе принизити, коли ти правий; ні, я згоджувався ліпше покинути школу, ніж вибачатися за свою маленьку правду, в якій не сумнівався.

— Бачиш, синку,— повільно сказав батько, дивлячись у смоляно-чорну воду річки.— Життя таке, що в ньому мудрим тра буть. Правд багато, але толку від них мало. Розумний своє думає, а дурний,— як сорока на хвості носить. Розумний язика прикушує, а дурний розпускає. Знаєш про тих, що на Миколаївській?

— Знаю,— мовив я, бо таки знав: ті хвилі мороку, страху, ба жаху, що їх відчув у школі, вийшовши з директорового кабінету, поширювалися, здається, з тієї вулиці.

— Отож знай і тримай язика на припоні. Бо загримиш!

— У наш час? — спитав я здивовано.

— Не будь наївним,— сказав батько.— Ніхто їх не розганяв, а коли вони є, то їм робота потрібна. Є вовки, то вони шукатимуть овець. А потрапити в їхні лапи — пиши пропало! Там жалю не знають! І ще одне затям: Україна для них надто ласий шматочок, і вони його з рота ніколи не випустять.

Тоді я відчув, що мацак знову присмоктався до моєї шиї і починає помпувати в мене чорну, їдку рідину, нею почали наливатися спершу ноги, потім низ живота, тулуб, руки й, нарешті, голова. І я сидів чорний од того жаху, якого було налито в мене так щедро, безвольний і безрушний, ніби не людина, а шматяна лялька, в якої безживно бовтаються кінцівки й голова, але рот вічно усміхнений. Батько в цей час знову непорушно вдивлявсь у чорну воду річки, а довкола буяла така осіння краса, що я мимоволі провів очима по розливах барв на березі, де росли берестяні кущі.

— По-моєму, ти правий,— нарешті сказав він.— Школу кидай, це буде ліпше, ніж тебе виженуть. Бо коли ти в них будеш на гачку, добра не жди. Ще невідомо, чи твоя вчителька не настрочить на тебе на Миколаївську. Вибачився перед нею?

— Ні,— сказав я.— Не можу!

— І це правильно,— сказав якось дивно гордо батько.— Значить, ти не шмата. Десятий клас і у вечірній зможеш закінчити. Але тепер язика на припоні тримай!

Я подивився на нього із вдячністю. Він мене розумів, мій батько. Він теж із тих (бо всі ми такі), кому до шиї присмоктався мацак спрута, але більшість людей про те не знає, а він відає. Відає, що Україна для них “надто ласий шматок”, отже, думав про те. Одне нас різнить: я хочу покинути школу, щоб зберегти свою гордість і відчуття правди, а він хоче, щоб я сховався від них, отих, котрі можуть поставити мою тінь під скелю, щоб наповнити її свинцем своєї нетерпимості й злоби. Хай і так, мене це принаймні зараз задовольняло.

Ми ще посиділи з вудочками, дивлячись на непорушні поплавці, забувши, що на гачках наших немає наживки, тоді батько зітхнув, скрутив вудочки, вилапав під ногами у воді єдину плотвичку, яку ми зловили, й викинув її у річку. Плотвичка яскраво спалахнула проти сонця, ударилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір’ю довгу нараду, про що, зрозуміло, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано — батько впливати на неї вмів.

3

З Аллочкою мої стосунки складалися химерно й плутано. Після того епізоду з трамваєм Артур таки розповів про те батькам, і ті, як я вже казав, рішуче заборонили дівчинці зі мною зустрічатися — ми по тому тільки інколи входили у балачки і взагалі вели себе так, ніби в нас нічого й не було. Зрештою, це й правда, бо ті кілька зустрічей, які ми мали,— просто спільні прогулянки, що нічого не значили. Але то було аж два роки тому, ми були тоді восьмикласниками; в дев’ятому класі ми стали зовсім чужі, я тоді закохався в іншу дівчинку, яку любив таємно і пристрасно, марив нею й тужливо дивився в її бік, але вона на ті мої поклики не відповіла, а почала ходити з хлопцем саме того типу, який я ненавидів: самовпевнений, гарний — я відразу ж збагнув, що я йому не суперник, і любасний вогонь до дівчини, її звали Женя, в собі погасив. Тоді доля знову звела мене з Аллочкою, притому справді звела. Було це під кінець дев’ятого класу, вдарила раптова й сильна гроза, і я, рятуючись од дощу (повертався зі школи), заскочив до аптеки на Андріївській вулиці (її тоді називали Військових таборів). Ця ж гроза загнала в аптеку й трохи змоклу Аллочку.

— О,— сказала вона,— і ти тут!

— Обляпаний і обдрипаний,— мовив я.