— Чому у Львів?
— Бо він інакший, як Житомир. Українське місто, де люди говорять українською, і їх не вважають диваками.
— Не хочеш вважатись диваком? — Лариса випустила дим.— А по-моєму, то цікаво, бути диваком.
— Хочу кудись утекти,— сказав я уперто.— Ні, справді: гайда у Львів.
— А де там ночуватимемо?
— В готелі,— сказав я.— А ні, пересидимо на вокзалі. Або візьмемо квитки на нічного автобуса.
— Ні,— зітхнула Лариса.— В мене немає грошей на мандри.
— Фундую,— сказав я.— Маєш діло з людиною, яка одержує зарплату.
— Ні,— сказала сумно Лариса.— Почнеш до мене приставати.
— Хочеш, почну,— мовив я.— А не хочеш, дам слово.
Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчув: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її “компашки”, навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може, хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче? Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з’єднані, а більше роз’єднані, тимчасово союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.
— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.
— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.
— Я ж не з ними, а з тобою,— мовив я.
— Мені пора,— сказала сухо.
Підвів її до будинку, спробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.
16
Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, незважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.
— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.
Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плава у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували, і здавалося, що то крутяться великі іскри.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Юнаки з вогненної печі» автора Шевчук В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 46. Приємного читання.