Розділ «Частина перша»

Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течка ми, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачісаних кімнатних песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл позири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала:

— Ви до мене? — спитав я, і дівчатка голосно розсміялися.

Я почервонів і пішов далі. Щось присилило мене обернутися, одна з дівчат дивилася мені вслід, і я впізнав знайомі очі: були то очі одного з архангелів Йова Кондзелевича. І мені здалося, що коли б я зараз повернувся до тих дівчат, сталося б щось у моїм житті особливе, а може, це вона, та, з якою маю зустрітися за вироком долі? Але це була смішна й наївна думка; дівчатка раптом знялися і швидко подалися геть. І мені знову стало жаль: себе і тієї дівчини — розійшлися ми навік.

18

Подзвонив біля оббитих дерматином дверей з металевою літерою “8” — в глибині затупало, і я побачив невеликого, бистроокого хлопця, він пильно на мене подивився.

— Мені Богдана чи Романа Горбачів,— сказав я.

— Заходьте,— м’яко сказав хлопець.

Я зайшов у коридорець, ущерть заставлений стелажами. З кімнати вийшов міцний, кряжистий чоловік років на тридцять.

— У мене до вас лист, я з Житомира.

Мене завели до кімнати, яка також уся була оперезана стелажами. Роман узяв листа, прочитав, а тоді вийняв з кишені запальничку і підпалив його над попільницею. Папір швидко спопелів.

— Залишишся у нас на ніч? — спитав Роман.

— Коли можна,— відповів я.

Богдан нахилився над столом і щось написав. Тоді подав мені.

“У хаті говорити тільки буденні речі. Є підозра, що підслуховують”.

— Гаразд,— сказав я.

Богдан відірвав списаний шматок від аркуша, клацнув запальничкою, і папір так само спопелів. Ця конспірація видалася мені засмішна, хоч я і розумів, що тут, на Західній Україні, умови життя особливі.

— Коли голодний,— сказав Роман,— нагодуємо, а потерпиш, то зараз надійде моя жінка.

— Потерплю,— сказав я.— Можна подивитися книжки?

— На те вони тут і стоять,— сказав Роман,— щоб дивитися. Забав гостя, Богдане, бо в мене ще робота.

Він пішов, і відразу ж у сусідній кімнаті зацокотіла друкарська машинка.