— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?
— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!
— Не варт,— сказав я.— Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.
— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.— Він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.— Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.
Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.
Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.
15
Перше, що вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, не було. Артур напружив пам’ять і згадав, що говорив він те у школі, здається, задавав подібне запитання учителеві історії.
— Отже, в нас гуманітарні вчителі — сексоти,— виснував він.
— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.
— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, вони засікли наші сходини в кочегарці, туди вони, по-моєму, підключать підслуховувальну апаратуру. Збиратися не покинем, але розмови — невинні.
— А мені як себе вести? — спитала Лариса.
— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.
Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.
— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?
— Оце вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.
Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!
— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.
— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.
— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Юнаки з вогненної печі» автора Шевчук В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 43. Приємного читання.