Розділ «Сергій Жадан ТАМПЛІЄРИ Нові вірші, 2015—2016»

Я танцюю, — говорить вона, — доки падає сніг.

Доки танцюю, — вона говорить, — доти тримаюсь усіх.

Доти небом нічним перекочується луна.

Доки вистачить снігу, я танцюю, — говорить вона.

І коли приходить зима і заживають ґрунти,

і небо стає сухим, ніби гортань,

торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,

огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,

пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,

радиш снігові, як не загубитися у снігах,

як стишити гнів і як побороти страх.

А сніг говорить, — доки вона танцює, буду іти,

торкатимусь обережно пташиних крил,

падатиму їй під ноги із засніженої висоти,

лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.

Торкається її ліктів, лишає синці.

І тепер кожне слово її — перець на язиці.

Найгірше позаду.